Незабаром ліс скінчився, і він опинився на твердій дорозі, яку швидше намацав ногами, ніж знайшов, і подався по ній. Іти стало легше, проте втома відчувалась велика, кожушок видавався неймовірно важким, все тіло було вкрите потом, по обличчі він тік струмочка-, ми. Темрява поволі рідшала. Микола почав розрізняти вже бур'яни придорожні і саму дорогу. Розвиднялось. Став, витер з лиця піт, оглянувся. Позаду понуро чорнів ліс, а праворуч від лісу, в тому місці, звідки він втік, сірів уже край неба. Там був схід, значить, він ішов правильно. Це додало енергії, і він жвавіше попрямував уперед. Тепер він міг уже спокійно подумати над тим, що трапилось. Думок про Івана ніяк не може позбутись, але тепер вони лагідніші, тепліші. Пригадалася остання зима перед революцією, коли Іван приходив на лісничівку. Він тоді вже ставив такі питання, на які Микола і зараз відповісти не може. Іван давно знає, з ким іти, і йде, упевнено йде до мети. Миколу беруть завидки і досада. Справді-бо, з ким же йти? З поляками, чи з Петлюрою, чи з більшовиками?
"З поляками зараз не може бути спільної дороги,— думає він,— 3 Петлюрою? З того часу, як він пізнав Петлюру особисто, бачив його армію і порядки в ній,— теж ні. Отже, з червоними?.."
— А галицька держава?! — майже вголос кричить він.— Може, вдасться вибороти її?
Серед таких думок не помітив, як розвиднілось, і побачив удалині село. Спершу подумав, чи не обійти село полями, але зразу залишив цю думку, бо був дуже втомлений, голодний і, нарешті, не спав уже другу ніч. А в такому стані далі йти було неможливо. Незабаром він стукав уже в двері першої хати, у якій світилось, а з димаря йшов угору дим. У хаті застав стару жінку,— сиділа біля печі і чистила картоплю. У великій печі горів хмиз, і вогонь освітлював кімнату.
На привітання Миколи жінка підвела голову, глянула на гостя і не відповіла. Микола став, збентежений, не знаючи, що робити; подумав, що, може, господиня німа, але вона заговорила.
— Хто ти такий? — спитала, закінчивши оббирати картоплю і встаючи зі стільця.
Микола сказав, що військовополонений, що під кінець війни потрапив у полон і тепер вертає додому, за Збруч, до Галичини.
Жінка пильно глянула на гостя.
— Ти австріяк? — спитала, недовірливо оглядаючи його з голови до ніг.
— Ні, тіточко, я українець, як і ви, живу зараз за Збручем.
— Австріяки вбили мого чоловіка,— сказала жінка, не слухаючи гостя.
— Австрії нема більше, її розбили і поділили поміж себе різні держави,— поспішив сказати Микола.
— Але мого чоловіка мені не вернуть,— зітхнула жінка, зайнята своєю думкою.
Микола замовк, не знаючи, що говорити. Його становище ускладнялось, і він уже вирішив було піти геть з цієї хати, коли жінка заговорила знов. Вона спитала, чого він від неї хоче.
— Хочу спочити, поїсти, за все заплачу і піду далі.
— Маму ще маєш? — спитала несподівано жінка.
— Маю ще, слава богу, і батька маю, і брата, і сестру.
— Селяни чи, може, з панів?
— Селяни,—збрехав Микола.
— Сідай, відпочивай, звариться картопля — поснідаєш,— уже іншим, лагідним тоном сказала жінка.
За сніданком Микола довідався, що господиня має дочку замужем у цьому селі і сина в Червоній Армії, у кавалерії Будьонного.
— Далеко звідси воює ваш син? — спитав Микола.
— Не знаю, де зараз, а був на Кубані. Господиня розповіла, що недалеко від їхнього села,
на цукроварні, робітники повстали проти Петлюри, що зброю дістали від Боженка, колишнього робітника, який зараз командує полком.
Жінка ця знала всі найважливіші події, і симпатії її були явно на боці червоних. Микола поступово дізнався, що в найближчих селах, куди йому доведеться проходити, ніяких військ нема і що аж недалеко від колишньої австрійської границі трапляються петлюрівські частини.
— На яке село мені йти, тітонько, щоб швидше добитись додому? — спитав прямо Микола.
Жінка подумала.
— Мабуть, на Нову Ушицю треба тобі, сину. Від Сніткова до Нової Ушиці буде верстов двадцять п'ять, може, й з гаком, але невеликим.
Микола дізнався, що село, у якому він зараз, називається Снітків.
— Дорога туди добра?
— Вийдеш на шлях, а там шляхом і підеш.
Микола вирішив дочекатись вечора. За день він відпочив у теплій хаті, а як почало надворі смеркати, вирушив у дорогу.
До Нової Ушиці прийшов удосвіта. Як і в попередньому селі, зупинився відпочити у крайній хаті. Тут застав господаря і господиню, не старих ще і заможних людей. Настрої у господаря були інакші, ніж у господині в Сніткові. Він був на боці Центральної ради. Довідавшись, хто такий Микола, а Микола сказав про себе те саме, що говорив жінці на останньому постої, він дав йому найточніші відомості про події останніх днів і про розташування військ в найближчих селах.
— До Смотрича не буде ніяких військ, хіба б випадково загналась яка кавалерійська частина або тачанка Махна,— говорив він.— А в Смотричі ви вже можете застати петлюрівські війська.
Не чекаючи, поки смеркне, Микола рушив зразу по обіді в дорогу. До Миньковець прийшов уже вночі. Перші дві хати край села видались чомусь дуже непривітними. Вирішив попроситись у ту хату, де побачить господаря або господиню на подвір'ї.
Надворі було вже цілком темно, в хатах обабіч дороги світилось світло і скупо виливалось крізь шибки назовні; людей не було видно, можливо, вечеряли або й готувались спати; котра могла бути година, Микола не знав, бо годинника в нього забрали; орієнтуватись по зорях умів, але небо було вкрите хмарами. Уже жалкуючи, що таке задумав, — попроситись у ту хату, де застане господаря або господиню на подвір'ї,— побачив раптом жінку, що зачиняла ворота, біля яких він проходив. Було враження, що з воріт недавно хтось виїхав. І справді так було, бо Микола чув десь недалеко навіть гуркіт воза.
— Скажіть, будь ласка, чи не можна переночувати у вашій хаті? — спитав Микола, привітавшись.
— А ви хто такий будете? — спитала вона, спершись на ворота.
По голосу Микола догадався, що це була молода жінка. Обличчя він не бачив у темряві, але міг присягнути, що було воно якщо не гарне, то дуже принадне. При світлі лампи в кімнаті він у цьому переконався. В неї було прекрасне, ніжне, виплекане личко і ясні, блакитні, пустотливі очі. Така ж пустотлива усмішка грала на її повних, ніби припухлих губах. Микола забув голос, задивившись на неї.