— Втікай. Зараз ніч. Втікай!
— А ти мені пустиш кулю в спину?
— Я міг би це зробити і в вічі, — сказав гордо Іван.
— Ну, й стріляй!
— Не можу. Утікай, кажу останній раз. Утечеш — твоє щастя.
— А мої солдати? — спитав чомусь Микола.
— Вони вже не твої,— каже Іван.— Ми їх відпустимо по домах, але спершу трохи просвітлимо їхні темні голови, які ви запаморочили. Вони вже проти нас воювати не будуть, а частина з них, без сумніву, пристане до нас добровільно.
— Чому мене не хочеш?
— Ти офіцер.
— Що за божевілля! Хіба в Червоній Армії нема офіцерів, ба генералів! Іване! Невже ти не розумієш, що для того, щоб перемогти, замало хоробрості й відваги, треба ще вміння, а цього вчаться в школах, в академіях військових. У вашому генеральному штабі працюють колишні царські генерали — невже ти цього не знаєш?
— Не чув про таке.
— Ти міг і не чути, але це факт.
— Тоді це ще гірше для тебе,— зрозумів нарешті Іван.— Коли старі царські генерали перейшли на бік революції, пішли воювати за ідеї Леніна, ти, молодий, освічений і не капіталіст, а син трударя, учителя, мого учителя, якому я багато завдячую, пішов охороняти особу бандита, ката українських селян, слугу світової буржуазії Петлюру, пішов воювати проти нас?
— Я тобі вже сказав, як це сталось і яке моє до цього ставлення,— промовив Микола.
— Це мене не переконує. Коли б ти був чужий мені, я б тебе пустив у розхід, а так, прошу тебе, іди, втікай. Іди на захід, за два-три дні дійдеш до Галичини. Там ніяк не впорається недолуге командування з поляками, там ти ще потрібний. Поляки і досі тримають Львів. Іди! А по дорозі подумай, хто ти і з ким твоя дорога. Подумай добре. Можливо, що станеш явним ворогом, мстячи мені за те, що побував у моїх руках, а через мене і всій ідеї, і війську, в якому я служу, і партії. Твоя справа. Тоді ти ніщо, тоді тебе не шкода. А можливо, й ти, одумавшись, перейдеш на наш бік свідомо, добровільно, переконано. Коли це буде так, ми приймемо тебе, як брата. Іди!
Микола встав.
— Що ж, коли не можна інакше — піду... За мною не поженуться?
— Ні, обіцяю тобі. Гроші маєш які на дорогу?
— Маю.
— Не відібрали в тебе?
— Ні.
— Тут люди хороші, робітники цього заводу, Іди! Микола вийшов надвір. Було вже цілком темно. —
В бараку тихо гомоніли полонені, його учорашня сотня. Крізь вікна падало на подвір'я тьмяне світло самітної лампочки. Під самим бараком лежали густі тіні.
7
Іван Дума мав повну рацію, коли говорив про недолуге командування галицької армії. Вже п'ятий місяць війська облягали Львів, а взяти його не наважувались. Мало того, облога велась так, що були вільні проходи в місто із сусідніх сіл, і польське населення носило нровіанти обложеному польському війську. На чолі армії стояв нерішучий і бездарний полководець, отаман Павленко. Він не знав Галичини, не знав українсько-польських стосунків у Галичині в мирний час, для нього, як і для Петлюри, страшні були не поляки, а більшовики. Не ризикуючи відкрито йти на зближення з поляками, щоб не наразитись на сильний протест з боку армії, бо це особисто для нього могло закінчитись дуже сумно, він просто саботував здобуття Львова. Допомагав йому в саботажі його офіціальний помічник, полковник Мишковський, якого всі підозрівали у великих симпатіях до Польщі і його самого вважали поляком і зрадником, а тим не менше тримали на такому високому посту з якихось незрозумілих причин. Може, тут була явна зрада, а може, тільки косність і злочинна байдужість, гірша від зради. Про це, може, скаже колись історія.
На початку березня 1919 року у Львові, у ворожому стані, стався великий вибух воєнних снарядів. Хтось підпалив склад, і від вибухів здригалась земля, мов від тисячі громів, а чорні дими застеляли небо. У місті зчинилась паніка. Львів можна було взяти одним куренем, але Павленко не скористався з цієї нагоди, яку сама доля підсувала. Недарма поляки кричали з окопів, що для Павленка вони готують найвищий орден за таке прекрасне ведення війни.
Про ці події Микола не мав найменшого поняття,— від війська все це приховували. Але те, що він дістав змогу повернутися до Галичини, дарма що такою ціною, наповнювало його душу радістю. Одначе до Галичини було ще далеко. За плечима стояли партизани на чолі з Іваном Думою...
Іван Дума! Микола не може опам'ятатись від цієї просто дивовижної зустрічі. Хто міг коли подумати, що доля зіткне його з ним у такій надзвичайній, несподіваній і дуже неприємній ситуації. Микола здригається на саму згадку про неї. Адже про зустріч і те, що привело до цієї зустрічі, знатиме увесь світ. Адже Дума розповість колись про неї і про свою великодушність, вістка дійде до батьків, до Довгого, Могильниці, Острівця, Теребовлі... Хіба що не верне...
Думка про товариша дитячих забав не покидає ні на хвилину. Думати заважає бездоріжжя, по якому він іде і не може ніяк натрапити на дорогу, але він уперто думає про нього.
"Чом він говорив так грубо? — вдесяте питає себе.— Міг же прийняти мене сердечніше, роз'яснити, що я помиляюсь. Міг зробити це теплим словом, розкрити своє серце, і я пішов би за ним і, може, полюбив би ту ідею, за яку він воює. Може, вона сильніша за ідею самостійності? Адже за його ідею, за Радянську Україну борються українські робітники і селяни, що роззброїли його і сотню, за неї і той дядько, що накликав партизан, а він, певне, не один... Микола, нарешті, вийшов на дорогу і побіг з усіх сил, оглядаючись щораз. Але за ним ніхто не гнався, і далі він пішов уже звичайною ходою, не забуваючи, що по дорозі йти небезпечно. Самітна людина в такий пізній час мусила 6 звернути на себе увагу.
Коли минув перший страх і очі звикли до темряви, він побачив праворуч від себе наче чорну стіну, що тягнулась паралельно дороги, якою він ішов. Вирішив, що це ліс, і подався туди. Це був справді ліс. Заходити в нього не наважився, бо міг повибивати очі об галуззя кущів, що, напевно, росли здовж узлісся; отже, пішов вздовж лісу, прямуючи на захід, який відчував інстинктивно.
Дорога була важка; траплялись шматки дороги твердіші, це, певне, були торішні стерні, не зорані на зиму, а то й ріллі і озимі поля, по яких ходити було дуже важко, бо до чобіт налипали цілі груди землі; але він ішов і йшов.