— Вилізай з вагонів! — чують крики. Рівночасно двері вагона, в якому сидить Микола,
ідуть на коліщатках вбік, і у вагон враз зі світлом вокзального ліхтаря вривається крик кількох глоток:
— Вилізай на перон! Вилізай на перон з усіма речами!
Кричать солдати в австрійських мундирах, з червоно-білими биндами на рукавах і картузах. Вони бігають від вагона до вагона, багато їх, всі озброєні.
—— Зброя є? —— питає якийсь високий, худий, заглядаючи у вагон, де сидить Микола. Йому відповідають, що зброї нема.— Вилазьте всі з речами для перевірки,— каже він примирливим тоном.— Перевіримо, чи нема зброї, і поїдете далі.
Люди неохоче почали вилазити. Не хотілось залишати насиджене місце, кожен уже якось улаштувався. Крім того, була ніч, холодно. Хто ближче — вискакував на перон і клав своє добро перед собою. Останнім вийшов чоловічок, що оповідав сумну історію про солдата і його зрадливу жінку. Зіскакуючи, він упав під тягарем свого клунка, що був більший за нього. Пасажирів товарних вагонів вишикували в ряд. Кожний поклав перед собою своє добро, а перед цим рядом вишикувався суцільний ряд нового польського війська в австрійських мундирах з червоно-білими пов'язками на рукавах, з рушницями напоготові. Неозброєні солдати ходили між двома рядами і перетрушували речі пасажирів, учорашніх своїх товаришів, з якими разом в окопах недавно вошей годували, учорашніх австрійських солдатів. Ніби шукаючи зброю, вони забирали всі казенні речі і відкидали набік'. Почалась бійка, метушня. Хтось вигукнув команду, солдати, що стояли з рушницями напоготові, підняли їх дулами догори і дали залп. На пероні враз втихло. Тоді почувся чийсь голос. Це був голос польського офіцера.
— Всім солдатам наказую негайно віддати добровільно все військове майно, награбоване в Бєльську. Кожен солдат може мати тільки один комплект обмундирування, а саме той, що на ньому. Решта має бути віддана державі. За непослух — розстріл на місці.
Після цього він звернувся до своїх і наказав їм відбирати речі. Тепер робота пішла легше. Перелякані залпом солдати майже не опирались, тільки просили, щоб їм залишили ту чи іншу річ, але поляки були байдужі до тих прохань...
У Миколи нічого не забрали, бо зайвого у нього не було, але чемодан переглянули. Прийшла черга до чоловічка з маленькою, як у дитини, головою.
— Ого! — крикнув польський солдат, глянувши па купу одягу, із-за якої ледве виглядала голова господаря.— Тут півскладу! Де ти, падлюко, награбував стільки?
Замість відповіді маленький чоловічок ліг на своє майно.
— Ти що, може, не даси? — спитав, усміхаючись, польський солдат.
— Не дам.
— Геть, кабане, бо вб'ю! — крикнув поляк.
— Не дам, я за це воював три роки! — кричав чоловічок.
Поляк рвонув шинелю і на шинелі перетягнув через купу одягу маленького чоловічка, що, мов кліщами, тримався за неї руками.
— Пусти, гаде! — крикнув солдат і пхнув нещасного захисника свого добра в груди.
Одначе той і тепер не випустив шинелі з рук. Тоді другий солдат, що обшукував Миколиного сусіда, поспішив на допомогу товаришеві і, поки ті два воювали за шинелю, вхопив решту речей, що тепер лежали без охорони, і перекинув за лінію озброєного війська. Чоловічок оглянувся і, побачивши, що пограбований дотла, кинувся на свого ворога, вчепився пальцями в його горло, як недавно в шинелю. Поляк заверещав не своїм голосом зі страху і болю. Тоді з лінії виступив другий солдат і прикладом по голові назавжди поклав недавнього оповідача сумної історії на землю.
Вістка про вбивство блискавично облетіла всю шеренгу.
— Безправство! Ми протестуємо! Геть грабіжників!
Солдати дали ще пару залпів і багнетами наїжились на беззбройних пасажирів ешелону.
— Сідати у вагони! — кричав офіцер. Ніхто не рушився з місця.
— Попереджаю, якщо негайно не сядете у вагони, накажу стріляти.
— Віддайте нам речі! — крикнув хтось, а за ним решта ешелону.
Офіцер скомандував, і військо заляскало затворами рушниць. По озвірілих обличчях, по ненависті, яка виглядала з очей цих новоспечених ворогів, видно було, що це не жарти, що поб'ють усіх безборонних, як того нещасного, що загинув марно майже біля порога дому.
— Сідаймо, браття,— крикнув хтось з ешелону.
— Сідайте негайно! — повторив офіцер.
Солдати почали поволі сідати у вагони. Через кілька хвилин на пероні залишився тільки мертвий чоловік з головою дитини і тоненькими чорними вусами. Він уже не був смішний. На його обличчі лежала печать героїзму. Це був героїзм перепілки, що, захищаючи дітей, кидається на мисливську собаку. Це був великий героїзм. Чоловічок лежав тихий, байдужий до всього, і тільки зчеплені конвульсійно кулаки свідчили про недавню нерівну боротьбу, що закінчилась для нього смертю.
До вагона, перед яким лежав мертвий, підійшов офіцер.
— Він з цього вагона? — спитав офіцер.
Микола, що був найближче до дверей, відповів ствердно.
— Ось що,— сказав офіцер, звертаючись до Миколи,— Організуйте похорон цього солдата. Поки не поховаєте, ешелон не від'їде. У ваших інтересах поховати його якомога швидше.
Микола побіг на вокзал, роздобув чотири лопати, роздав чотирьом охочим, другі чотири товариші поклали вбитого на ту шинелю, через яку він втратив життя, і понесли на станцію. Там вибрали місце під високою тополею, викопали яму і поклали в неї убитого. Перед тим, як покласти в могилу, обшукали його, щоб знайти хоч який документ, звідки він та як називається, але не знайшли нічого: ні документів, ні грошей не було, видно, хтось із тих, що забирали майно, пограбував його мертвого.
Поки ховали, розвиднілось. Вставав понурий осінній день, і на його сірому фоні контрастно зачорніла самітня могила невідомого солдата...
Уранці поїзд пішов далі на схід. Його пасажирів висаджували ще на двох станціях, ще "перевіряли" двічі, але вже не було чого брати.
Підвечір поїзд зупинився над річкою Сан. З обох боків ріки чути було окремі рушничні постріли. Ешелону наказано виходити з усіма речами. Коли всі вийшли, якийсь офіцер з червоно-білою пов'язкою на рукаві звернувся до ешелону з промовою. Він сказав, що з учорашнього дня оголошено Польщу самостійною державою. Всіх поляків, що знаходяться в цьому ешелоні, він закликає залишитись по цей бік Сану і влитись у нову польську армію, яка щойно формується.