У вагоні, де сидів Микола, було тихо і темно. Свічки не було. Частина солдатів, стомлена цілоденною біганиною, спала, друга частина дрімала сидячи. Микола сидів на своєму чемодані, поставленому ребром, і прислухався до розповіді непоказного чоловічка з маленькою, як у дитини, головою на тонкій шиї, червоними, запаленими очима, кирпатим носиком і чорними тонкими вусами. Цього чоловічка він помітив ще завидна, на пероні, чув його тонкий голос і подумав, що в Австрії було дуже скрутно з військом, коли такого мобілізували в армію. Зараз догадався, що це оповідає саме він. Чоловічок говорив тихо і, судячи по тиші, яка панувала в тому кутку, його слухали пильно. Початку розповіді Микола не чув і тому ще уважніше почав прислухатись, щоб зрозуміти, про що йшла мова.
— ...Приходить надвечір до самого села...
— Той солдат? — перепитує сусід.
— Той солдат,— повторив чоловічок.— Приходить і не йде до своєї хати, а йде до свого приятеля, з яким вони ще змалечку товаришували. Під час однієї бійки на весіллі тому парубкові, ну, товаришеві солдата, вибили око, і це його врятувало од війни. Приходить він під вікно, стукає.
— Той солдат? — перепитує знов, для годиться, той самий голос.
— Той солдат,— повторює, не збиваючись з тону, чоловічок,—викликає того. Виходить він. Дивиться одним оком — солдат стоїть. Трохи злякався, але став, не втікає назад. "Не впізнаєш?" — питає солдат. "Ні,— каже,—не впізнаю".—"Підійди ближче, подивися",—каже йому солдат. Той підходить, приглядається своїм оком і впізнає. Привіталися, той просить до хати, але солдат не йде. "Ні,— каже,— не піду, я не в гості прийшов. Ти скажи мені,— каже, — по дружбі, як поводила себе без мене моя жінка? Я,— каже, — мав деякі сумні вісті про неї".
Той пом'явся, не хотів було відразу сказати, а потім подумав і говорить: "Не скажу я — скаже другий, може, ще й прибреше, а я скажу правду. Твоя жона,— каже,— спить із жандармом. їх,— каже,— тих жандармів, за цеї війни розвелось багато, ходять по селах, як бугаї, щораз в іншої солдатки ночують. І ще, — каже, — остерігайся, бо вона заражена".— "Таке і я чував, — каже той солдат, і так на вигляд спокійно, нібито його й не обходить.— Значить,— каже, — то все правда?" А той йому на те:
"Коли,— каже,— не віриш, посидь у мене з годинку, він туди прийде ночувати, зайди,— каже, — тихенько і через вікно побачиш на власні очі, що й як".
Солдат погодився, але до хати не пішов, а пішов до стодоли. Приятель за ним. Не хотів самого пустити, в стодолі збіжжя, чоловік міг закурити і, хоч ненавмисне, а міг все добро з вогнем пустити. Такий чоловік то вже не є здоровий, то вже такому розум мішається.
— Йому тоді не до чужого добра, — вставляє резонно хтось у темряві.
— Звичайно,— погоджується оповідач.
Кожен із слухачів уявляє на мить себе в ролі того солдата і кожен в душі розв'язує по-своєму важку проблему вірності.
— Не перебивайте,— каже один.
Маленький чоловік, задоволений, що його так уважно слухають, оповідає дальше:
— Сіли вони, закурили, приятель випитує про це, про те, про війну, а той все мовчить, не може говорити.
— Своя думка його їсть,— вставляє знову сусід.
— Що й казати, кому така річ приємна,— говорить чоловічок.—Минула, може, година, може, більше. Йде той солдат до своєї хати. Підходить нишком під вікно, слухає — гомонять у хаті, лампа світиться, чує голос жінки, чує і голос жандарма. Про що вони говорили там, не знає, але чує — сміються. Весело, значить, їм. Чоловік, може, в окопах чи в шпиталі поранений лежить, а їм весело, сміються! Вичекав той солдат, доки не погасили світло. Тільки-но погасили світло, він витягнув з кишені ручну гранату-лимонку і через вікно в хату р-р-аз!
Слухачі охнули. Такого кінця ніхто не сподівався.
— Що ж дальше? — спитало кілька голосів.
— Тих двоє вбила граната на ліжку, а солдат пішов до постерунку і зголосився сам.
У вагоні запанувала довга, гнітюча мовчанка. Страшна розв'язка спантеличила, ніхто із слухачів не чекав такої.
— Що ж йому було за це? — спитав по деякому часі якийсь голос. '
Чоловічок сподівався такого питання і заздалегідь приготував відповідь.
— А нічого не було,— сказав він.— Його посадили в гарнізонну тюрму, і мав бути військовий трибунал, а тепер, коли Австрії нема, нема і трибуналу. Бєльську тюрму розпустили солдати. Розпустять гарнізонну тюрму і в тому місті, де він сидить.
Слухачі принишкли. Кожен із них по-своєму роздумував над долею солдата, що вбив жінку і її коханця. Більшість була на боці солдата.
— А то не з вами трапилась така історія? — спитав несподівано чийсь голос.
Чоловічок обурився і сказав, що на таке і відповідати не хоче, але тепер у багатьох слухачів думки пішли іншими дорогами. Люди уявляли собі раптом, що цим месником був оцей смішний, недолугий чоловічок. Яка жінка могла з ним жити? Микола подумав про Оксану і про себе. Адже Оксана була в становищі тієї жінки, а він — в ролі її коханця, і коли б не війна, хто знає, чи кульгавий не придумав би якої помсти?
Розмови у вагоні перейшли скоро на інші теми, а Микола довго не міг позбутися думки, що вперто не давала спокою. Він намагався уяснити, що трапилось, які зміни сталися в його душі, що він вже тепер не думає про Оксану. Яка ж причина? Він ще недавно так плакав над сестриним листом, в якому описувалась сумна доля коханої, а рік тому йому здавалось, що на ІСсені світ клином зійшовся. Він любив її тоді до болю в серці, можливість втратити її доводила до розпуки. А проте живе і... почав навіть забувати. Він шукає виправдань для себе і, як кожна людина, що хоче знайти їх,— знаходить: коли б любила, не могла б так легко проміняти на кривого, огидного. Хвиля обурення підкочується до горла. Микола широко розплющує очі і вдивляється в темряву.
У вагоні тиша, Солдати утихомирились, сплять. Йому спати не хочеться, не до сну. Поїзд летить, вгризаючись З ревом у пітьму, непроглядну, як вічність. Юнакові стає моторошно. Коли б уже швидше день. Але раптом він бачить крізь віконечко вгорі якісь вогні і чує, що колеса вагона натикаються на якісь малі перешкоди, бо пропав ритм їхнього стуку, вогники щораз частіше, ось вони вже не пропадають, поїзд сповільнює ходу і нарешті зупиняється. Якась велика станція. Микола чує тупіт багатьох ніг, чує польську мову. Певне, Краків. Нарешті стук прикладів у двері і крик: "Відчиняй!" Солдати прокидаються, сідають, в першу хвилину не розуміють, що трапилось.