Звістка була сприйнята холодно, без радості. Федь побачив це і постарався поправити загальний настрій.
— А що ця Австрія виграла через війну? — запитував він і сам відповідав: — Звідки вийшла, туди й прийшла, а народу погубила страх скільки.
Йому не відповіли, і він замовк.
Микола пригадав 1914 рік, першого полоненого російського солдата, якого він бачив у Теребовлі, його злякані очі і винувато-тривожпу усмішку. Скільки їх погинуло, таких добрих, безвинних? А скільки залишилось живих з тієї австрійської частини, яку він бачив останній раз перед її відступом, тої, що церковних пісень співала, йдучи на фронт, обвішавши попередньо військові шапки різними образками? Микола пригадав, що й німці втягали "Den lieben Cott" 1 у війну, адже такі гасла, як "боже, покарай Англію", виписувано на парканах, на вагонах, відправлюваних на фронт, і на значках, які вішались поруч з медалями на грудях. Чому бог мав слухати саме німців і карати Англію з її невинними дітьми, Микола не міг зрозуміти, як не міг колись зрозуміти, чому богородиця вважається віруючими поляками королевою Польщі. З якого титулу? Коли і чому дала себе коронувати на польський престол бідна єврейка, що за релігійними переказами породила бідняка Ісуса? Це були незрозумілі питання.
— Скоро, певне, і призов? — сказав Федь.— Як думаєте, Миколо, візьмуть?
— Ясно, що візьмуть.
— Тепер не страшно уже, війна скінчилась.
— Не кажіть. Ще не скінчилась. Мир ще не підписаний, а для того, щоб загинути, не треба довгої війни.
Цю розмову Федь і Микола вели тільки вдвох. При матері Микола таких передбачень не робив би.
1 Милого бога (нім.).
В кухню увійшла бабуня, а за нею мати. Вона підійшла до сина.
— Тобі треба службу у Смяловського кидати,— сказала.— Хочу тебе бачити вдома.
— Він і сам мене звільнить.
— Чому?
— Хіба ви не знаєте чому? Я був йому потрібний як певний захист від москалів, яких він не розумів і боявся. Тепер, коли Австрія вернулась і прийшли жандарми, тобто влада, в яку він вірить, я йому не потрібний більше.
— Проте він тобі не сказав нічого?
— Він — ні, але сказала Ванда.
— Ти хіба із Вандою так близько знайомий? Микола почервонів.
— Ніякого особливого знайомства нема, знаю її в лице, буваю ж іноді у Смяловського у службових справах.
— Що ж вона тобі сказала?
— Сказала, що пан хвалився, що з приходом австрійських військ він без лісничих обійдеться. Ясно, що це стосувалось мене.
— Тим краще,— сказала мати.
Проте, почувши про це, обурилась: її самолюбство було вражене.
— Мені завжди було гидко усвідомлювати, що син мій служить у якогось пройдисвіта,— додала вона.
— Вірно пані сказали, пройдисвіт,— сказав Федь, що пильно прислухався до розмови.
Мати схаменулась, що говорила при сторонній людині, почервоніла і вийшла. За нею подався син.
Через три дні по тій розмові з'явився на ґанку той самий поліцай, що в 1914 році приносив повістку про мобілізацію Миколиних дядьків. За ці три роки він дуже схуд і постарішав — видно, невесело жилось. Цього разу він приніс повістку, що батько й син Гаєвські мають прибути наступного дня о десятій ранку на призовний пункт у містечко Буданів. Неявка буде каратись по закону від такого-то місяця і року за таким-то числом.
Через добу Микола з батьком стояли уже голі перед комісією, що оглядала їх з усіх боків на предмет здатності носити зброю і вмерти за імператора Карла І. Під час війни далеко "від свого народу" вмер старий Франц-Йосиф І, якого Микола знав з портретів, що висіли в двох класах його батька: на одному портреті — в білому мундирі, на другому — в синьому, але на обох з однаково округлим, рожевим, як у дитини, личком і білими, ніби ватними, кружальцями бороди з обох боків лиця. Нового цісаря Карла він не бачив навіть на портретах.
Миколу признала комісія придатним до військової служби, батька його від служби в армії звільнили. Спокійний тепер за батька, Микола одягався без поспіху. Батько з жалем поглядав на сина, з яким скоро мусив розлучатись.
Вийшли у містечко. Зараз воно було малолюдне. По вулицях вештались п'яні новобранці, вигукуючи рекрутських пісень. Це були ті переростки, що, завдяки війні, залишились дома аж до цього дня.
Ой цісарю, цісарочку, Цісарю-королю, Пусти мене додомоньку, Най ся не неволю!..—
верещав якийсь здоровенний п'яний парубок, червоний від натуги. Другий, менший, видно, приятель, тримаючи того за руку, бо до плечей дістати не міг, співав половину другого куплета:
Цісаре Франтішку, Пусти мене додомоньку Хоч на одну нічку.
І знов перший:
Цісарю Франусю, Пусти мене додомоньку, Бо-м лишив Ганнусю!
— Бачив "патріотів" австрійських? — спитав батько. Микола кивнув головою.
Із півночі віяв холодний осінній вітер, небо було сіре, понуре, на високій тополі сиділа ворона і, хитаючись, крякала про холод, про дощ, про те, що наближається холодна і голодна зима.
На невеличкому базарному майдані чекала підвода. Розпряжені коні дрімали, звісивши голови. Січка була висипана з оплаки на землю, в ній вовтузились горобці, злітаючи вгору за кожним рухом кінських голів. Недалеко від підводи ходив Федь Мандрик, чекав, щоб похвалитись, що його в армію не взяли.
—■ Викрутились? — спитав батько.
— Слава богу, викрутився. Грижа помогла.
— Що ж, не хочеться воювати за нашого найяснішо-го пана? — спитав Гаєвський.
— Та ні, пане директор, то вже не ті часи,— сказав Федь.— До війни нам здавалось, що нема над Австрію кращої, як тому черв'якові, що в хрін залізе, здається, що понад хрін нема кращої поживи. Коли ж прийшли російські війська, я побачив, що там народ ніби краще живе, як наш. Там край дуже великий, і там повинно б бути легше жити.— Він почекав хвилину.—У нас тіснота і нужда. Ви думаєте, що в селі народ задоволений, що Австрія вернула? їй-богу, ні. Відверто не говорять, але думають так, як я. Скажіть, що в цьому доброго, що Австрія вернула? Знову над мужиком будуть знущатись, на селі польський пан, а у війську німецький офіцер. Для них мужик завжди був і є бидло. При москалях того б не було.
— То ще не знати, як було б при москалях,— сказав Гаєвський.— Царський режим скрізь однаковий. Всюди є багаті і бідні. А де більше багатство, там поруч страшніша біда.