— Нашого війська тільки щось не видати,— оповідав Федь.— Той солдат виразно говорив.
— Ви радієте? — спитала Гаєвська.
— Так, певно, що так,— сказав він якось нехотя.
— Я думаю, нема чого радіти.
— Чому, пані? — оживився Федь.
— Заберуть вас до війська, Миколу мого, а то, не дай бог, і чоловіка заберуть. Чого тішитись?
— Війни більше не буде,— запевняв Федь.— У Росії нема з ким воювати. Як царя скинули, все розлетілось, вся власть.
Одначе це нікого не переконувало. На лісничівці ніхто не радів з майбутнього приходу австрійців. Всім були в пам'яті ті сумні кілька днів, що вони панували в Галичині, коли німці, прорвавши фронт між Горлицею і Тар-новом, почали великий наступ, а російські війська, не маючи ні снарядів, ні амуніції, мусили відступити з Галичини і Буковини. На лісничівці добре пам'ятають, як у них в домі штаб зупинився і як тоді пропало з пасовиська дві корови. Так запам'ятався тодішній прихід "своїх" військ. Австрійці оголосили тоді мобілізацію, але не встигли в цьому районі забрати новобранців, бо їх самих знов потіснили російські війська. Тепер же, коли ці війська, покинувши зброю і фронт, ідуть додому, ясно, що на їх місце прийдуть австрійці або німці, і тоді вже мобілізація неминуча.
Другого дня вранці, коли вся родина лісничого сиділа ще за столом, на гайку з'явились дві постаті. Крізь запітнілі шибки не можна було розрізнити облич, але видно було, що це російські солдати. Родина стривожилась. Поява озброєних людей в лісі, далеко від людських осель, ніколи не віщує добра. Пам'ятні були наскоки артилеристів, після від'їзду яких завжди меншав живий інвентар лісничівки на пару поросят або на кілька курей. Пам'ятні були відвідини джигітів із "дикої" дивізії. За столом усі принишкли. Не злякалась одна баба. Нікому вона за все життя кривди не зробила і не уявляла, що може хтось їй вчинити зло. Тільки вона вийшла за двері, як почулись веселі, дружні привітання.
— Здрастуйте, бабусю! — гукнули радісно солдати. Голоси були знайомі. За бабою вибіг Микола і зразу
повис на шиї Лебеденка. Другим був Костя Надарашвілі. З ним він також сердечно привітався. Гості увійшли в кімнату під радісні вигуки всієї сім'ї. Жінки зразу побігли до кухні, і через кілька хвилин на столі з'явилась яєчня, сало, чай і вино.
Голодні, стомлені дорогою, хлопці накинулись на їжу. їм не заважали, доки не наїлись, а тоді почались розмови.
— Звідки ви взялись? — спитав радісно Гаєвський. Солдат розповів, що йдуть з фронту, який покинули,
з погляду командування, самовільно, а фактично — за розпорядженням Центрального Комітету більшовицької партії, що йдуть додому встановлювати там Радянську владу.
— З війною покінчили? — спитав дід.
— Ой нї, дідусю, здається, що ні,— промовив Тарас Іванович.
— Як же так?'
— Та так. З німцями треба нам замиритись за всяку ціну,— сказав по хвилині,— поки не сформуємо своєї, більшовицької армії. А до того доведеться битись зі своїми.
— Не розумію,— промовив дід. Солдат усміхнувся.
— Це, може, вам, дідусю, і важко зрозуміти. От з такими, як ваш пан Смяловський, будемо битись. Збунтованих селян будуть намагатись всіма способами приборкати. Ось така вже йде і ще довго йтиме війна, аж доки не переможуть робітники і селяни, і тоді кінець війні.
— І ви певні, що переможете? — з сумнівом запитав дід.
— Певний. Якщо не тепер, то скоро.
— Е, та того "скоро" довго чекати.
— Я особисто твердо вірю, що це буде тепер, в найближчі дні. Царям більше не панувати над нами, і панам ні. Ті, що затіяли війну, за це відпокутують.
Солдат замовк, і всі задумались над його словами. Адже він говорив речі, які раніше й не снились нікому. Хто у цій хаті міг подумати, що можна критикувати царів і панів?! —
Мовчанку перервав Гаєвський.
— Раз більшовики проти війни, то я теж більшовик,— сказав він упевнено.
— Значить, нашого полку прибуло,— пожартував Лебеденко.— А яка ж зараз твоя орієнтація, Миколо? — спитав він, звертаючись до свого молодого приятеля.
— Яка в нього може бути орієнтація? — відповіла за сина мати.
— Не кажіть, йому вже з двадцять років. Так же, Миколо? Є вже двадцять? — спитав солдат.
Микола кивнув.
— У двадцять літ треба мати свої переконання, і він їх має.
Лебеденко моргнув Миколі і усміхнувся.
— Я, безперечно, за те, за що боретесь ви,— відповів Микола червоніючи.— Біда, що я, на жаль, не дуже розбираюся в цих справах.
— Ти прочитав щось без мене? — спитав Тарас Іванович.
Микола відповів, що не читав нічого.
— Книжок не було,— сказав він, соромливо опускаючи очі.— Не мав звідки брати.
— Книжки самі не ходять, за ними треба ходити,— заперечив солдат.— Але ще не все втрачено, тепер корисних книжок буде більше і легше буде дістати. Ще прочитаєш.
Микола пригадав зараз Івана Думу, у якого була певна і тверда орієнтація, пригадав пропозицію Івана давати йому книжки, коли захоче. І він цю пропозицію знехтував, бо знав, що не читатиме, бо всі свої думки віддавав Оксані, не здатний ні на яку розумову працю. В цьому соромно було признатись навіть самому собі.
— Може, з нами підеш? — спитав не то жартома, не то серйозно Лебеденко.
— Куди? — здивувався Микола.
— Зі мною, робити революцію... Тут нема чого сидіти. Ось прийдуть австріяки, мобілізують і пошлють воювати проти нас, проти мене, і що будеш робити?
— Тоді перейду до вас,— промовив Микола.
— Тоді буде пізно. Є приказка: дорога ложка до обіду. Тепер ти був би потрібний, а тоді, може, і без тебе обійдуться.
Микола не знав, чи солдат жартує, чи серйозно говорить.
— Єзжай, кацо! — сказав Надарашвілі, що сидів мовчки, прислухаючись до розмови.— Не схочеш жити на Україні — поїдеш у Грузію, чудесну країну, там теж скоро будуть Ради. Сестру віддам за тебе, і родичами будемо. Погоджуйся, чого думати? — випалив він з усією палкістю мешканця півдня.
До розмови втрутилась мати Миколи, побоявшись, що розмова зайде задалеко, що Микола, загітований, може справді погодитись на пропозицію солдатів, і тоді відступати буде важче.
— На кого ж він покине мене, батька, сестру, брата, всю сім'ю? — почала вона зі своїм материнським егоїзмом, певна, що її мова зворушить серце сина.— На кого він покине цю частину України, на якій народився? І тут людей потрібно буде. Чи не так?