Як би було приємно слухати цю пташку вдвох з тією чарівною дівчиною! Чи думає вона про нього? Чи зробив на неї хоч невеличке враження? Микола пригадує, як він поводився з нею, її вираз обличчя, її щирий,
5*
131
невдаваний страх при зустрічі і потім досить хитру усмішку при прощанні.
"Чому вона не хотіла подати руку на прощання?"
Ах! Коли б уже завтра! Раптом образ Оксани почав зливатись з іншим дівочим образом — ясноокої дівчини в рожевому платті. "Це Соня,— думає Микола.— Чому ж вона досі не виросла?"
Дівчинка стала перед ним і каже:
— Ти обіцяв любити мене до смерті, а що ж ти робиш? Пам'ятай, що Оксана не справжня жива дівчина, а лиш мара, привид, ти її більше не побачиш. Вставай, давай руку, підемо звідси,— каже вона.
Микола хоче подати руку, але не може — рука важка, мов кам'яна.
— Вставай,— повторює владно дівчина в рожевому і шарпає його за руку так сильно, що він прокидається.
Перед ним стоїть братик Євген і сміється.
— Ну й спиш ти,— каже він,— кричу, кричу, тягну за руку, і хоть би тобі що! Вставай, обід на столі.
Микола схоплюється з ліжка і хвилину хитається, мов п'яний,— його розморило у сні.
З
Як входити в село з боку лісу, праворуч стояла окрема хата, не обгороджена плотом і не оздоблена садочком, як інші хати, її сусідки, а облуплена, давно не білена. В цій хаті мешкав уже кілька років зайда, якого люди чомусь прозвали Хаджаєм, не знаючи, властиво, що це значить, і так це прізвисько залишилось за ним, доки він жив у селі. За прізвисько він дуже сердився, і тим жорстокіше його дражнили. Найбільше докучали йому хлопчаки, знаючи, що він хворий на серце і за ними не побіжить. Була у нього жінка і дівчинка шести років. Працювала одна жінка. Вона садила невеличкий город за хатою, ходила на поденне і тим утримувала дім. Чоловік її часто хворів, і від нього не можна було чекати якоїсь допомоги в роботі.
З цим Хаджаєм трапився курйоз, який призвів до того, що він вибрався з села і ніхто більше про нього не чув. Було це так: на початку війни дев'ятсот чотирнадцятого року австрійські війська з перших же днів відходили під натиском російських військ, які буквально наступали їм на п'яти. Відступали вони різними дорогами, а одній якійсь частині довелось втікати через Могильницю. Як тільки ар'єргард тої австрійської частини вийшов із села, від лісу наблизився козачий патруль. Він обережно під'їхав до першої хати і зупинився. Один з козаків, щоб вивідати, що діється в селі, постукав у шибку. У вікні з'явилось обросле шерстю, довго не голене обличчя господаря.
— Хазяїн,— сказав козак,— давно відійшли австрійці?
— Я вам не Хаджай,— відповів злобно господар.
— Тоді ти дурень,— сказав козак і поїхав до другої хати, де й одержав потрібну інформацію.
На другий день Хаджай вийшов на подвір'я і почав скаржитись сусідам, який у селі поганий народ:
— Тільки-ио увійшли в село,— говорить він з болем у серці, — прийшли чужі люди, а вже їм хтось сказав, що мене Хаджаєм дражнять.
— То не може бути,— запевняли сусіди.— Хто міг це зробити? Ваша хата скраю, хто міг раніше вас їх бачити?
— А я вам кажу, що правда, — упирався Хаджай.— Під'їжджає під вікно козак і питає: "Хаджай, давно відійшли австрійці?" Не сам я чув, жінка чула, вона вам не збреше. Я не стерпів і крикнув: "Не, маєте права нас прозивати!" Він ще щось сказав, але я вже не втямив що.
Ясно, що після цього сміялись з Хаджая старе й мале. Може, це було причиною, що він продав усе, що мав, і вибрався з села, а може, що інше, тільки досить того, що хата залишилась пусткою. Із забитими вікнами, перехрещеними дошками дверима, вона виглядала понуро. Про неї уже почали складатись легенди: говорили, що там духи водяться, що щось плаче щоночі, і не без підстав, бо на горищі її завелись сови і скиглили ночами.
Простояла ця хата так два роки. Аж одного разу прийшло повідомлення, що повертається її власниця, про яку вже люди й забули.
Незабаром приїхала вона з дочкою. Зразу почали обидві доводити хату до порядку. З ранку до вечора працювали тяжко. Місили глину, ліпили зсередини і зовні, білили, фарбували навіть, і через деякий час хати не можна було впізнати: вона стала краща й охайніша, ніж хати сусідів. Мати привезла з собою машинку, почала шити, спершу для найближчих сусідок, а згодом і дальшим, і так ці дві самітні жінки жили. Не солодко, бо за гріш у селі було важко, а за хліб і того гірше, але виходу не було. Не раз вони жалкували, що приїхали до села, та вертати назад до міста не мали куди. І так ці жінки вирішили залишитись в селі до кінця війни, дочекатись, коли живий, чоловіка і батька і з ним вертати до міста. Кінця війни сподівались в селі незабаром, хоч фронт ще стояв і війна продовжувалась. Через село йшли з фронту поранені солдати, проходили дезертири, а таких після Лютневої революції було теж немало; всі вони розповідали про незадоволення на фронті, про розмови і братання між ворожими солдатами в окопах, що близько стояли одні від одних, про вбивство ненависних офіцерів, які до революції знущалися з них та й тепер ще гнали на смерть.
Про повернення господині самітної крайньої хати дізналося зразу все село. Особливо багато говорили про красу дівчини, на яку заглядались молоді парубки, що повиростали під час війни, та й деякі дядьки, яким набридли зморені працею, заниділі від нужди й голоду власні жінки, з заздрістю та ревністю — дівчата і якраз ті жінки, що* набридли чоловікам. Оксана не раз ловила на собі пожадливі погляди чоловіків, але не звертала на них уваги, і тільки зустріч в лісі з молодим помічником лісничого розбудила почуття, що досі спали в її напівдитячому-напівдівочому серці. Несподівана поява в лісі юнака, його принадне лице і ласкава мова справили сильне враження на дівчину. Йдучи додому, вона мріяла про хлопця, що з'явився їй, мов царевич казковий, у лісі. Вона пригадала його привітні слова, і ніжні погляди, і те, як він хотів на прощання потиснути їй руку і як сердечно запрошував приходити до лісу.
Про свою зустріч із хлопцем Оксана розповіла матері. Мати зацікавилась.
— Хто ж він такий? — допитувалась.
— Кажу ж вам, помічник лісничого.