Микола прокидається від мрії.
— Який я дурень,— каже вголос— Яка ж далека дійсність від мрій!
Сонце пече, як улітку. Тремтить нагріте повітря, пахне зрубом, розпареною корою, соками повалених цієї зими дубів. Всмоктані живим ще корінням, вийшли вони з землі корою і запінились довкола зрізаного пня. Вони сохнуть на сонці і розсівають цей терпкий п'янкий запах. Від спеки і запахів Миколі стає майже млосно, він бере свою палицю і йде в тінь старого лісу, що стоїть чорною стіною недалечко від йогр любимого пенька. Тепер цей пеньок став ще милішим, бо біля нього він зустрів Оксану. Рятуючись від гарячої зливи сонця, він поспішив до лісу. Тут чудово, тут цілком інакше, ніж на зрубі. На широкій дорозі стоїть ще велика калюжа дощової весняної води. Від неї йде прохолода. Вона аж вабить до себе. Вода чиста, ще не за-
росла зверху водоростями. Дно калюжі м'яке, вистелене сухим дубовим листям, і калюжа ця, наче дзеркало, відбиває в собі галуззя дерев, у ній купається небо, якась сіра хмаринка. Кілька маленьких пташок завзято полощеться при березі її, не звертаючи уваги на кроки людини. Микола зупинився, щоб не сполохати маленьких купальників, обійшов калюжу здалека і пішов далі під зеленим наметом молодого весняного листу грабини, що підшивала старий дубовий ліс. По дорозі додому багато ще таких, і менших, і більших калюж, але він уже увесь час іде боком, повз дорогу, милуючись кожною новенькою квіткою, на які так щедрі наші ліси. Ось наче із зелених пелюшок показалась біла голівка конвалії, а ось їх білий разочок повис на зеленій дротині, вигнувши її в дужку, а он черевички. Ті кущиками ростуть, мішаючись з дрібним листям, а он, мов китайська парасолька, на тонкій ніжці ковпак. Він рано з'явився, цей грибок. Микола обійшов і його, щоб не розтоптати, бо все це окраса лісу, перші дари весни.
Додому Микола вернувся ще до обіду. На ґанку застав батьків і діда за розмовою. Вікна у кухні і кімнаті були відчинені, перед кухнею цвіли, мов снігом обсипані, груші, на одній із них, старій, крислатій, воркували голуби, яких баба тільки-но повиганяла з кухні, перед вікнами кімнати, вздовж штахет, цвіли великі густі кущі бузку, а під ним, сховавшись від спеки, дрімали молоді курчата, що їх уже покинула водити квочка.
Микола привітався і сів біля діда, проти матері і батька, що сиділи на протилежній лавочці. Дід і батько були без піджаків, тільки в сорочках, мати в легкому білому платті, настрій у всіх був гарний, говорили вони, видно, перед його приходом про щось веселе, бо усміхались.
— Що нового в лісі? — спитав дід, звертаючись до онука.
— Нічого особливого,— відповів Микола. Йому кортіло сказати, кого він бачив і з ким познайомився, але, боячись жартів на цю тему, нічого не сказав.
— Гарно в лісі? — спитала мати.
— Ой, як гарно! Чому ви ніколи не підете в ліс,— говорив Микола захоплено,— квітів скільки! Конвалія цвіте, на зрубі фіалки.
5 В" Гжицькии, т* 2
129
Він замовк, згадавши фіалки в руці чарівної дівчини і її очі, подібні до цих квіток.
— Нема часу ходити в ліс,— сказала мати.
— Ну, на це час повинен знайтись, травень буває тільки раз в рік.
— І раз в житті,— сказала мати. Микола задумався.
— Травень зараз у твоїй душі, сину, користай з нього. Твоя душа повинна цвісти, як конвалії і фіалки, в твоїй душі повинні солов'ї співати, а ти часом такий понурий.
— Правда, мамо,— промовив палко Микола.— Сьогодні мені здавалось, що весна розіпре мені груди, хотілось співати і плакати з радості. Мені здається, що в такі саме хвилини поети пісень складають, бо тоді пісні самі рвуться із серця.
— Можливо, сину. Чому ж саме сьогодні ти відчув це, хіба раніше не бувало такого з тобою?
— Бувало, та давно. Ще на початку війни, а потім, правда, щовесни прокидалось в душі щось таке незрозуміле і гасло. А цього року вибухло якось найсиль-ніше.
Микола побачив, що мати, батько і дід пильно слухають його мову і потай переглядаються. Він помітив це, зрозумів, що зайшов занадто далеко, засоромився, почервонів і замовк. Мати покликала його до себе і пригорнула. Йому стало легко на душі, як у ранньому дитинстві, коли не раз з плачем ішов до неї і відходив завжди заспокоєний і щасливий.
— Бідний мій хлопчику,— сказала ласкаво мати.— Не будь війни, ти вже був би на третьому курсі якогось факультету, а війна — і ти помічник лісничого. Але і за це я дякую богу, за те, що не на війні ти, а вдома. Нема за кого воювати і голову класти. За цісаря розгорілась війна і вже мільйони лягли. А що нам той цісар? Не дочекав би, щоб я за нього свого сина віддала! — сказала вона з серцем.
— А за Україну, коли б довелось, віддала б? — спитав син, усміхаючись.
Мати подумала одну хвилину і сказала твердо.
— Нема на світі такої справи, за яку б мати віддала добровільно свою дитину. Ясно, що коли б уперся, я б тебе не втримала, але добровільно віддати?..— Вона не скінчила фрази.
Із кухні вийшла і стала на порозі баба. Як звичайно, втомлена, спітніла від плити і спеки на кухні.
— Вже вернув, сину, з лісу? — спитала вона з доброю усмішкою.
— Вернув, бабуню,-— відповів Микола, вітаючись.
— Певне, їсти хочеш?
— Ні, не дуже.
— Поклич, сину, хлопців на обід, вони вже, певне, зголодніли.
Микола побіг до стайні. Коли він повернувся, на ґанку вже нікого не було. Не заходячи до кімнати, пішов до будки, де з приходом тепла ночував з братом. В пасіці гули бджоли, пахло воском і медом. В кімнатці було тихо, вольготно. На рамі маленького віконечка лазила одна бджола. Вона, видно, давно пробувала пробитись крізь прозору перепону, бо від утоми ледве повзала. Микола насамперед відчинив вікно і випустив полонянку, потім скинув піджак і ліг на свою постіль. Вона була, приємна, прохолодна. Під поміст, що стояв на невисоких стовпчиках, завжди надувало за зиму багато снігу, він там залежувався, потім довго танув, і влітку там завжди була температура нижча від зовнішньої. Ліжка в хатині саморобні, виготовлені з березових стовбурів у корі; були це споруди практичні і в той же час оригінальні, справді лісові. Над ліжками в березових рамках, теж вкритих корою, висіли два лубочні малюнки: на одному зображені якісь матроси з баками, в смугастих майках, що мирно пливли в човні, на другому закохана пара. Ці лубки були вдома ще, мабуть, з молодих літ діда, бо Микола пам'ятав їх із раннього дитинства; завжди вони висіли на стінах у будці і час від часу ставали предметом жартів і насмішок дядьків. На величезному старому дубі, що ріс біля будки, затужила раптом дика горлиця, улюблена пташка його сестри Зіни, яку вона любила більше, ніж солов'я. І Микола любив цю пташку. Цього року він почув її вперше. Заховавшись в листя, пташина посилала на землю й доносила до серця своє однотонне, але ніжне і миле "ту-у-ур, тур, тур, ту-у-у-ур, тур". Микола заслухався і знов замріявся.