— І оце так забавлявся в дитинстві цей самий капітан, що тут бешкетує? — спитав він.
— Той самий.
— А чи багато землі в цього пана?
— Більше, ніж у всіх селян разом. Півсела у нього батракує. Але скоро ми ту земельку того... поділимо.
— Коли ж це буде?
— Коли війна закінчиться.
— Як ви думаєте, скоро війна закінчиться? Миколі хотілось дізнатись якомога більше, щоб було
з чим вертатись додому, щоб не виглядало, що він даремно їздив до міста.
— Я тобі сказав: як покінчимо зі своїми ворогами, тоді закінчиться,— відповів солдат.
— Це може бути скоро і не скоро,— сказав Микола.
— А так, вороги наші сильні, вони будуть оборонятись.
Микола згадав постріл на мітингу і слова солдата з неголеною бородою.
— А ви певні, що переможете? — спитав.
— Ясно. А ти хто такий, хлопче, що про таке питаєш?
Микола розказав про сьогоднішній мітинг і про оратора, в якого стріляли. Потім спитав, чи не потрапив часом цей оратор у шпиталь, але солдати сказали, що сьогодні ніяких поранених до них не привозили.
Сумний, повертався Микола назад. Зі слів солдатів виходило, що війна скінчиться ще не скоро. По центральній вулиці, де недавно був мітинг, у величезних папахах, перекреслених червоними стрічками, і у широких чорних бурках їхали козаки. Микола згадав джигітів із "дикої" дивізії, що заїжджали на лісничівку в перший рік війни. Тепер здавалось, що це вже було дуже, дуже давно.
ЧАСТИНА ДРУГА 1
Після рівнодення весна почала швидко наближатись. Сонце гріло тепер з самого ранку і вдень не ховалось у мряці; високо по небу, наче капустяні метелики, пролітали білі хмаринки і розпливались в блакитних просторах,— сніги у лісах танули швидко; з горбків спливали блискучі на сонці потічки, які на кожну перепону на своєму шляху гостро реагували, сердито шиплячи і пінячись. Над лісом парами пролітали тихо, без крику, ворони, а вечорами, як тільки сонце ховалось, над узліссям весело похоркували закохані вальдшнепи.
За три роки праці в лісі Микола навчився розрізняти окремі голоси пташок і звірів, полюбив сюрчання польового коника вдень, цвіркання цвіркуна і туркіт ведмедика вночі. Всім серцем він полюбив природу, і здавалось йому, нема більшого щастя, як жити серед неї, в оцьому лісі, який він пізнав з дитинства, в якому виріс, де тримав на обліку кожного дуба і знав мало не кожне гніздо пташине, де за час війни запізнався мало не з усіма мешканцями села, що приїжджали і приходили по дрова, гриби, ягоди і квіти, траву і хмиз, куди він ніс щодня свої гарячі мрії і думи.
Одного весняного ранку десь на початку травня, коли вже розцвітав бузок коло хати, в лісі цвіла черемха, а кущі глоду біліли, наче снігом укриті, Микола вийшов на зруб, де звичайно любив просиджувати, звідки вела дорога до села і видно було на ній здалека кожну річ. Він сів на пеньок і задумався. Було тепло і радісно. Молодість^ весна, жага життя розпирали груди, хотілося піднятись на крила, і летіти в блакитні простори, і розтанути в них, як тануть рожево-білі хмаринки. Сонце, піднімаючись щораз вище, стало пригрівати, запахли розпарені трави, робилось душно. Микола встав, щоб перейти в холодок, коли почув за собою шелест. Оглянувся і онімів із здивування. Перед ним з пучком фіалок у руках стояла дівчина, яку він бачив уперше. Вона з'явилась, неначе у казці. Літ могла мати на вигляд шістнадцять-сімнадцять. На матовому личку її синіли, мов дві фіалки, променисті очі, гармонуючи кольорами з тими, що були в її руках. її маленький рожевий ротик був піввідкритий від здивування, як у дитини. Парубок теж виріс перед нею, мов із землі, і в першу хвилину перелякав. Деякий час стояли мовчки, спостерігаючи одне одного. Микола відчув, що червоніє, і рівночасно побачив рум'янець на лиці дівчинм.
— Хто ти? — спитав нарешті голосом, що від хвилювання цілком у нього змінився.
Дівчина мовчала.
— Звідки ти? — спитав удруге парубок.
— Здалека,-— прошепотіла дівчина.
— Підійди ближче,— попросив Микола. Дівчина не рухалась.
— Ну, чого ж ти? Не хочеш? Тоді я підійду. Микола зробив крок уперед і зупинився. На лиці
дівчини вималювався страх. Вона тривожно оглянулась довкола, неначе шукаючи захисту. Йому стало жаль її.
— Не бійся. Чого ж ти злякалась? — промовив він ласкаво.— Я тобі кривди не зроблю. Я хочу познайомитись з тобою.
Микола підійшов ближче. Дівчина чекала.
— Здрастуй,— сказав.— Як тебе звати? Дівчина зашарілась.
— Оксана,— промовила стиха.
— Гарне ім'я. Ти не тутешня?
— Ні, я з-піді Львова.
— Що ж ти тут робиш? — здивувався Микола.
— Довго розказувати. А ви хто такий, що так розпитуєте? — спитала вже спокійніше дівчина.
— Я тут лісничим,— збрехав Микола.
— Навіщо ви неправду кажете? — промовила Оксана.— Лісничий в цьому лісі старий, мені сказали.
— Я пожартував, я помічник лісничого. Дівчина пильно глянула в очі хлопцеві.
— Правду кажете?
— Тепер правду.
— Про вас теж мені казали.
— Що? — поцікавився Микола.
— Що ви добрий. Я зразу здогадалась, як вас побачила.
— Що я добрий? — усміхнувся Микола.
— Ні, що ви помічник лісничого.
— Що ж ти, прийшла на мене подивитись?
— Ні, сьогодні неділя, і я прийшла подивитись, де той ліс, ось чого.
— Навіщо він тобі?
— Квіток збирати, — усміхнулась дівчина.
— Тепер ти неправду сказала.
— Може.
— Скажи ж правду.
— За хмизом прийду, а ви піймаєте і зідрете з мене хустину?
Микола згадав Смяловського, що справді здирав хустини з голівок дітей, і його всього пересмикнуло від слів дівчини.
— Цього ти можеш не боятись, — промовив він серйозно.— А скажи, ти справді будеш такий світ, із лісу додому, хмиз носити?
— А що робити, коли палити нічим?
— Де ти живеш, у кого, розповідай.
— Не цікава моя історія.
Микола взяв її за руку, але вона легко звільнилась.
— Ходім на моє місце,—сказав парубок,—там два гарні пеньки стоять поруч, сядемо, і ти мені розповіси.
Дівчина завагалась.
— Не хочеться,— сказала. Проте по хвилині пішла за парубком.
Сіли на пеньки. Дівчині соромно було, мабуть, за свої босі ноги і благеньку, стару, багато разів прану спідничку. Микола мимохіть замилувався її прекрасними маленькими ногами, які вона зразу стулила в колінах і накрила по самі стопи спідницею.