— Ні, мені байдуже,— відповів Іван.— Де поставлять, там і працюватиму. Менше буде грошей? Теж не біда. Жінки не маю, витрачати нема на кого.
— Де ти зупинився?
— В "Асторії".
— Чому не в мене?
1 СВУ — Спілка визволення України — контрреволюційна організація.
— їй-бо, не знаю. Не хотілось заважати тобі...
— Даремне.
Іван потиснув руку товаришеві і вийшов. Микола провів його до дверей і повернувся в кабінет. Зараз він почував себе ще більш самотнім. Кривда, заподіяна Іванові, справила на нього гнітюче враження.
Щоб не сидіти без роботи з своїми невеселими думками, вирішив прогулятись, може, серед людей стане легше. Пішов у бік Університетського саду. Зайшов з Клочківської вулиці, піднявся на головну алею і побачив об'яву, що вже відкрито зоологічний сад. Вирішив відвідати звірят після зимової сплячки. Микола любив цей сад, як і ціле місто. Харків став для нього назавжди дорогим. Тут він знайшов притулок після вигнання з рідного дому, тут полюбив дівчину Сашеньку, тут завершив освіту, в цьому місті став письменником, тут провів найкращі роки свого життя — свою молодість. Купив квиток при вході і увійшов у сад.
Ранок був чудовий. На безкрайньому лазуровому небі —ні хмаринки. Сонце поволі підбиралось до зеніту. Від його тепла наповнювались соками дерева, на газонах пробивалась уже травичка — ніжна, зелена щетинка,— набухали липкі коричневі бруньки на галузках каштанів, сережки на берізках із темних поробились зеленаво-жовтими — цвіли, де-не-де з'являлись на кущах бузку і аґрусу перші ніжні листочки. Повітря пахло розпареною землею.
Весна!
її славили веселим щебетом синиці, її славили з блакитних просторів неба ключі журавлів.
Не знайшовши заспокоєння розхитаним нервам, Микола покинув зоосад і вийшов на алею, що вела на Сумську вулицю. Десь на половині алеї він побачив на одній з лавочок невеличку стару жінку з хлопчиком років десяти. Жінка була в скромній чорній сукні і чорній старомодній пелерині; сиве волосся її прикривав мережаний чорний чепець. У руках тримала палицю і нею щось рисувала на піску. Хлопчик з цікавістю слідкував за рисунком.
Постаті жінки і хлопчика зацікавили Миколу, як тільки він їх побачив здалека. Щось знайоме було в скупих рухах цієї жінки, щось тягнуло до себе.
Порівнявшись з ними, Микола зупинився. Жінка підняла голову, і тихий зойк вирвався з її грудей, щось подібне до крику того птаха, що він чув у зоологічному саду.
Микола припав устами до спрацьованої руки жінки, а її гарячі сльози впали на його голову.
Хлопчик відійшов від лавочки і на віддалі стежив за цією німою сценою.
Жінка показала рукою місце біля себе, і Микола сів.
— Скільки літ не бачились,— промовила нарешті Марія Адамівна.— Ніколи не зайшли, не поцікавились, чи живу я ще на світі.
Микола не знав, що сказати. Ніякого виправдання він не міг навіть придумати. Ця жінка в найтяжчі часи його життя стала йому матір'ю, вона пригріла його в своїй хаті, як рідного, піклувалась ним, в її домі промайнули потім найкращі дні його життя, і от ніколи й не навідався до старої самітної жінки.
— Я ніколи не забував і не забуду вас,— промовив він, щоб хоч щось сказати,— не заходив,— він подумав хвилину,— не заходив, щоб не ворушити спогадів про загублене щастя, не ранити вам і собі серця, що не перестало й досі кривавити. І ще не хотів зустрічатись з Юрієм. Жаль маю до нього, вічний жаль. Коли б не він, може, усе пішло б інакше.
— Може, й так,— з чемності погодилась Марія Адамівна.— Юрко зараз у мене не живе.— Одружився і переселився до жінки. Я тепер сама. Марія Василівна умерла торік, восени. Я мешкаю зараз у тій кімнатці, де колись мешкали ви. Решту помешкання здаю внайми і так з того живу.
Помовчали.
— Ви синочка Сашеньки не знаєте? — промовила Марія Адамівна, щоб перервати гнітючу мовчанку.— Це він,— показала головою.
Хлопчик, про якого була мова, бачачи, що на нього не звертають уваги старші, відійшов до другої лавочки і там стежив за роботою мурашок, що збирали на стежці будівельний матеріал для свого гнізда.
— Гарний хлопчик,— сказав Микола, і серце його до болю стиснулось.— Подібний до Сашеньки.
"Такий міг бути й мій",— подумав.
— Я немилосердно покараний,— простогнав він.— Життя мстить мені. Ніколи я вже не зазнаю щастя.
— Ви бездітні? — спитала Марія Адамівна.
— А я не женився.
Марія Адамівна зітхнула.
— Зайдіть коли,— попросила вона, закінчуючи цим розмову. Видно, важкою була для неї ця зустріч, занадто багато спогадів принесла вона з собою.
Микола подякував за запрошення і пішов до виходу з саду. Перед ворітьми зупинився і оглянувся. Біля Марії Адамівни уже стояв її внучок, золотоволосий хлопчина, і про щось розповідав. Микола був певний, що розмова йшла про нього.
Вибравшись на Сумську, повернув праворуч і пішов поволі вниз. Прогулянка не дала заспокоєння, навпаки, ще більше розтривожила душу.
Проходячи повз редакцію журналу, зайшов досередини. Редакція містилась у дворі, в невеличкому флігелі. Незважаючи на відчинене вікно, кімната була повна тютюнового диму. На стінах давно не біленої кімнати красувались карикатури на письменників і не зовсім пристойні ребуси, мальовані вуглем кимсь із художни-ків-карикатуристів.
За секретарським столом сидів сам секретар і димів цигаркою, не виймаючи її з рота, тільки пересуваючи з одного кутика уст у другий. На дивані сиділи два письменники — товариші Миколи. Один з олівцем у руці читав верстку свого оповідання, другий записував щось у блокноті. Обидва курили.
— Чогось, може, хотіли? — ввічливо спитав секретар, відповівши на привітання Миколи.
— Нічого не треба, просто зайшов по дорозі, давно не був.
— До речі, — пригадав секретар, — на столику газета, там рецензія на вашу книжку, хочете — прочитайте.
Микола не без тривоги підійшов до стола. Стаття була досить велика, підписана відомим йому критиком. З перших же слів побачив, що рецензія недоброзичлива. Авторові закидалось безпринципність, неправильне висвітлення дійсності і ще ряд тяжких гріхів...
5
Молодий дубовий лісок потонув зразу в блакитному океані, як тільки з нього вийшов сріблястий ранок, скинувши з себе на землю сірий серпанок імли, а на його місце прийшов золотосяйний літній день.