— Сідай, розказуй, в чому справа? На віях Івана затремтіли сльози.
— Що з тобою, друже? — питав схвильовано Микола.— Заспокойся. Що трапилось?
Іван відразу взяв себе в руки.
— Пробач,— сказав він, витираючи хустинкою мокрі від сліз очі і винувато усміхаючись.— Тримався я, тримався, і от бачиш... Цілу ніч не спав, думав-гадав, от нерви і розгулялись. Ні до чого не додумався.
— Та говори, нарешті, в чому справа?
— Мене виключили з партії.
Микола розкрив від здивування рота і опустив руки.
— От так новина! Всього міг сподіватись, але такого аж ніяк.
Приятелі довго мовчали, не знаходячи слів для розмови. В обох було однаково важке гнітюче почуття. л Іван Дума страждав особливо гостро. Він мав стаж, заслуги перед революцією, був переконаний, що перед Радянською владою не згрішив ні на дрібку.
— Що тобі інкримінують? — спитав Микола.
— Нічого,— твердо сказав Іван.— Є, кажуть, якийсь документ, а офіціальна версія, що послужила мотивом для виключення, така: мені не вірять, що я син бідняка, що бідняк ніби не міг посилати сина в школу взагалі, а тим більше до Відня. В ЦК мені сказали, що мою справу будуть вивчати. І якщо підтвердиться, що я справді той, за кого себе видаю, то буду прийнятий назад в партію із зарахуванням стажу.
— Ти нікого не знаєш з Першої Кінної, що робила рейд в Галичину? — спитав Микола.— З тобою чей же був хтось у Довгім, пам'ятає, як ти виступав там, може, й заходив до тебе додому.
— Де їх тепер шукати? — промовив Іван, безнадійно розвівши руки.
Микола згадував людей, щоб виручити товариша, але все даремно.
— Ех, коли б жив Лебеденко, на нього можна було б послатись,— зітхнув Микола.
Іван замовк, похнюпився.
Микола глянув на його похилену велику голову, що вже починала лисіти, мимоволі посміхнувся.
— О, ти дуже подібний на поміщицького синка,— зіронізував він,— і фігурою, і манерами.
Микола намагався в цю хвилину відтворити в уяві образ поміщика з Івана Думи. Але при мобілізації всієї своєї фантазії цього не вдалося зробити. Замість палацу, в якому повинен би жити цей утворений фантазією поміщик, стала перед очима знайома Миколі з дитинства хатина із солом'яною стріхою і глиняною долівкою, сільський пічник Тимко Дума, батько Іванів, з величезними мозолястими долонями, і мати Іванова, сварлива жінка, про яку сам Іван колись ще в дитинстві, коли вона його побила батьковим ремінцем, сказав: "Мої мама чисті вар'ятка, вони не питають, а б'ють куди попало". Іван тоді сказав про матір без тіні злоби і без буквального розуміння польського слова "вар'ятка", що значить по-нашому божевільна. Він дуже любив свою матір, а ще більше любила мати його — одинака. Микола пригадав і героя цієї уявної картини — "малого Івася", босого, з порепаними ногами, в сорочині й білих полотняних, домашнього виробу штанятах, що застібалися спереду на великого військового ґудзика.
"От так поміщик",— подумав Микола, і після цієї картини з минулого, що, мов сон, промайнула в його уяві, виключення приятеля, вихідця з бідноти, хлопця принципового, розумного, відданого комуніста, ставало більш ніж незрозумілим.
— Ти вже маєш про все це якісь міркування? — спитав Микола.
— Маю. Справа, бачиш, ось у чому, — почав він, повернувшись лицем до Миколи.— Я довго не знав навіть, що й думати. Але ось тут зараз, у тебе, я дійшов до такої думки: ми напередодні війни.
Микола стрепенувся.
— Так, так, не дивуйся,— продовжував Іван.— Гіт-лер встановив у Німеччині терористичну диктатуру. Його таємно підтримує Англія, Америка. Він бешкетує, робить безчинства одно за другим, а ті мовчать, мов у рот води набрали. Чому? Тобі повинно бути зрозуміло. Остання ставка світової реакції проти СРСР на Гітлера, на нього вони покладають свої надії. Отже, війна з ними неминуча. Розумієш?
Микола на знак згоди кивнув головою.
— Все, що ти тут сказав, мені зрозуміло,— промовив Микола,— а от який це має зв'язок з твоїм перебуванням у партії,— ніяк не розумію.
— Дай закінчити,— перервав Миколу Іван уже зовсім спокійним тоном,— Ти знаєш, що по закордонах розсипані недобитки контрреволюції. їх усюди повно: в Польщі, в Німеччині, Франції, Америці... Це переважно люди, які були при кориті. Більшовики розбили їм корито. І вони тепер закричали в свинячий голос, щоб знов його дістати. Самим руки короткі, так вони уповають на Гітлера. Розумієш тепер?
— Ні, не дуже,— щиро признався Микола.
— Слухай далі,— продовжував Іван.— На Радянській Україні теж немало таких, що мріють про "самостійну" Україну. Розкрито ж контрреволюційну організацію СВУ *. Отже, органи безпеки мусять бути особливо чуйні в такий час. Нас, колишніх галичан, чомусь вважають за таких, що могли б бути шкідливими, якщо б Гітлер захопив хоч клаптик України.
— Це ніби можливе? — спитав Микола.
— Хто знає?! Війна — це гра в карти.
— А я думаю, що ні, — заперечив Микола,— На війні не від щастя залежить, а від людей. І від тих, що мають у руках зброю, і від тих, що в тилу. Багато значить і озброєння. Озброєні ми не гірше від них.
— І я такої думки,—"сказав Іван.—Тепер не вісімнадцятий рік, і ми не ті, що були тоді. Ми маємо могутню важку індустрію і зброю не гіршу від німців. Але, кажу, партії і державі доводиться перемагати серйозні внутрішні і зовнішні труднощі, що ускладнювались увесь час підривною діяльністю троцькістів, зі-нов'євців, нащадків СВУ, які ховаються під різними личинами. Органи безпеки мусять очистити країну від небезпечних і підозрілих елементів.
— І тому тебе виключили з партії? — не міг знайти виправдання цьому Микола.
Івана це, на диво, не збентежило.
— Чому ж би не мали перевірити й мене? Але нічого, я ще буду в партії,— сказав він твердо,— Ти знаєш, я зовсім заспокоївся,— додав він по хвилині,— Всю ніч не міг заснути, думав, а у тебе перестав хвилюватися.
— Добре,— промовив Микола.
— Справді,— підняв голову Іван,— комуністом я залишусь, хоч і без партійного квитка.
Віра товариша в свою правоту і його всепрощення розчулили Миколу. Його стійкість була гідна подиву. Іван Дума встав.
— Я гадаю, що тепер, коли виявлено недовір'я, мене переведуть на менш відповідальну роботу.
— Тобі буде боляче? — спитав співчутливо Микола.