Нічого особливого воно поки що собою не являло, але і фундаменти під нові будівлі, і риштування, в яких заховано нові будівлі, говорили за те, що місто росте швидкими темпами. Не було тут ні церков, ні костьолів, як у старих містах; це було нове радянське місто, яких багато виростало на території величезної Вітчизни.
По дорозі до готелю купили на базарі кошик черешень, які саме вивантажували з автомашини, і з цим добром пішли до своєї кімнати. До вечора десятикіло-грамовий кіш черешень спорожнено серед веселих розмов, дотепів і сміху. У місцевий клуб, де мав відбутися перший вечір, усі прибули свіжі і бадьорі. Зал був переповнений. Виступи сприймались гаряче. Оповідання Миколи з шахтарського життя мало особливий успіх. Про це свідчили численні запити, що надходили до президії.
Наступного дня ввечері мав бути виступ на шахті 16—17. За письменниками мала перед вечором приїхати автомашина. Отже, день до вечора був вільний. Микола вирішив використати його для відвідин старих знайомих і рушив туди зразу по сніданку пішки.
Як же зраділи старі господарі, побачивши його! Спочатку не пізнали, не сподівались, але коли пізнали, тішились, як рідним сином. Семен Родіонович захвилювався, забігав по хаті, і Микола відразу здогадався, в чому справа, і майже силоміць посадив старого на стілець.
— Куди ви, сідайте, Семене Родіоновичу, поговоримо.
— Як же так, насухо?
— Насухо, Семене Родіоновичу.
Микола пояснив, що сьогодні виступ у клубі і тому треба бути тверезим.
— Ви ж знаєте, що я не п'ю.
— Та знаю, тепер рідкість, що молодий чоловік не п'є, а ви, знаю, не п'єте.
— Ви розкажіть краще, як жили тут без мене. Ви обоє, слава богу, добре виглядаєте, не старієте. А як Арсен Іванович? Чи й далі вибійником працює?
— Вибійником,— з гордістю сказав старий шахтар.— Обрали його секретарем парторганізації, але з шахти не виходить. Його щойно не видно, зараз прийде. А як він зрадіє! Ми часто згадуємо вас! Моя Дуся так душі в вас не чує.
Вона саме увійшла, усміхнена, сяюча. Внесла миску огірків, пам'ятаючи, що їх любив, як мешкав у них, Микола, а також накришене сало і яєчню.
— Чим хата багата, прошу,— запросила добра господиня.
— Ну, а той, Дусю!..— видивився на жінку Семен Родіонович.
— Я й забула! Є, як же, я зараз.
Вона пошкандибала в кухню і за хвилину внесла пляшку горілки і чарки.
— Це недоторканий запас,— сказала, усміхаючись, стара жінка.— Якби він знав, куди ховаю, помаленьку вицідив би,— показала очима на чоловіка,— але не знає, от і пригодилась.
— Ти в^мене молодець, Дусенько,— радів старий.— Я не збираюсь відшукувати твоїх схованок. Ти розумна жінка.
Він ласкаво дивився на свою дружину. В його погляді були любов, дружба і глибока пошана до тієї, що йшла з ним поруч усе життя.
— Може, почекаємо Арсена Івановича? — попробував Микола.
— Ні, яєчня вистигне,— заперечила Євдокія Миколаївна,— а крім того, він прийде не голодний, його жінка нагодує.
Випили за зустріч, за щастя, і пішла задушевна розмова, як тоді, коли жив у них Микола.
— А ви й досі не женились,— сказала з докором господиня.
— Не встиг ще, Євдокіє Миколаївно.
— Ех, мужчини, мужчини, — похитала сумно головою стара жінка.-— Все перебираєте.
— Ні, просто часу не було.
Стара наче не чула Миколиних слів.
— Не пам'ятаєш нашої старої приказки: "Не кайся рано вставши, молодо оженившись".
Микола усміхнувся.
— Першу половину я роблю.
— Не розумію.
— Першу половину приказки виконую — встаю рано, а другу постараюсь виконати ще цього року. Правда, з натяжкою, бо це вже не буде молодо.
— Поспішайте, — промовила господиня,— бо є ще й друга приказка.
— Цікаво!
— Хто до тридцяти не жонатий, до сорока не багатий, той кругом дурень.
Усі засміялись.
— Мені вже небагато бракує,— проказав крізь сміх Микола.
— Чого? — спитав Семен Родіонович, задоволений з дотепу своєї дружини.
— Дуже просто. Адже мені добре за тридцять, а ще не жонатий.
— То, може, до сорока забагатієте?
— Ні, цього не буде. Я й не хочу багатіти. Ми не на те воювали з багачами, щоб самим багатіти.
За сміхом і дотепами не почули, як у кімнату ввійшов Арсен Іванович Левченко, ошелешений гамором і шумом у цій завжди тихій, спокійній оселі.
— Миколо Степановичу, ви це? — промовив з порога, пізнавши, нарешті, гостя і зрозумівши вмить, з якої нагоди тут така радість.
— Я, Арсене Івановичу, я, дорогий. Микола сказав, чого приїхав.
— Ще вчора хотів зайти, так товариші не пустили, а сьогодні таки вирвався. Стужився за вами, як за рідними. Ніколи так добре мені не було, як у цій хаті, серед вас.
Євдокія Миколаївна пустила сльозу від цих слів, і Семен Родіонович був недалекий від розчулення.
— Оповідайте, що у вас на шахті і взагалі в Донбасі. Судячи з того, як росте місто, то справи наче непогані. Як скажете? —— питав Микола.
Арсен Іванович сказав, що коли б вороги не заважали, то все йшло б добре.
— Які вороги? — спитав Микола.— Кого ви маете на увазі?
— Хіба не чули? Нещодавно заарештовано цілу групу шкідників на чолі з інженерами, колишніми власниками шахт, яким наша влада повірила і допустила до роботи.
— У газетах чомусь про це не пишуть, — вставив своє слово Семен Родіонович.
— А навіщо про погане писати,— сказав Арсен Іванович.— Буде процес, тоді напишуть.
— Значить, вороги не перевелись,— промовив сумно Микола. Розмова про шкідників нагадала йому Нечая і душевні тривоги, зв'язані з його візитом.
— Як же їх викрили? — спитав.
— Дуже просто. Упіймали їхнього вербувальника чи агітатора, не знаю вже, як його правильно назвати, шукав він віруючих для своєї релігійної секти серед робітників. Удалось йому завербувати кілька жінок. Почали вони ходити на ці зборища і почали занедбувати свої домівки. Ну, чоловіки запротестували. Один з них під виглядом приверженця проник туди і побачив, що справа не в релігії. Він тоді зразу в ДПУ, того вербувальника забрали, і він тоді викрив усю організацію, яка мала в плані диверсії, затоплення шахт і тому подібні злочини. У наш час треба бути безмежно пильним, не можна гав ловити, ворог йде ва-банк, бути або не бути. Ворога треба нищити.
Микола відчув раптом, як холоне серце. Зразу куди дівався настрій. Він порівняз себе з тим робітником. Хіба так він поступив би з Нечаєм? Він би, напевно, довго не роздумував, чи чесно взагалі "доносити", чи етично. Він пішов би в органи безпеки і сказав, що думав, а там справа їх розібратись, де правий, а де винуватий.