— Там видно буде. Ідіть!
— Дивіться! Я відсидів рік. Якщо б мене ще раз посадили через вас, то вам не здобрувати.
— Геть звідси, провокаторе! Геть! — Лице Миколи налилось кров'ю. Він підбіг до стола, вхопив важке мармурове прес-пап'є, але це вже було не потрібно. Його нахабний гість зник за порогом.
Закривши за ним двері на ключ, Микола вернувся в кабінет, сів у крісло, важко дишучи. Що робити? Дзвонити зараз у міліцію? Сказати, що приходив Нечай? Його, напевно, там прекрасно знають, коли вже мали в себе. А ще що? Розповісти про те, що Нечай говорив про арешти церковників і що церква має зіграти якусь історичну роль? Це було б несолідно. Якщо б за цим Нечаєм було щось важливе, його не випустили б на волю. "А може, це Зоя Іванівна задумала мене погубити і підіслала провокатора?" — подумав Гаєвський.
Він встав з-за столу і нервово пройшовся по кімнаті.
Був би Владик дома або хоч Іван Дума, він, безперечно, порадився б з ними, але, як на гріх, ні одного, ні другого не було в місті. Іван виїхав у піврічну командировку в Горлівку, а Владик на кілька днів у Москву. З Хомою не хотів ділитися, щоб його даремно не хвилювати, тим більше, що не вважав його досить авторитетним і досвідченим у таких справах. Прийшла на думку Таїса Сергіївна, близька його серцю людина. Але, не знаючи, яке місце сам займає в її серці, відкинув і цю думку.
До пізньої ночі ходив по кабінету, мов той звір у клітці. Кілька разів поривався подзвонити в міліцію, але скільки разів брав, стільки разів клав телефонну трубку на місце.
А Нечай тої самої ночі виїхав з Харкова. Він був певний, що Гаєвський на нього заявить.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА 1
Багато дечого забуває людина з літами. Забуваються люди і речі, забуваються слова і мелодії колись любимих пісень і материні пестощі в дитинстві. Притупляється почуття болю і страху, пригасає полум'я кохання, якщо його не підживляє подих животворного вітру.
Почала забуватись і неприємна сцена з Нечаєм у Миколиному кабінеті, сцена, яка завдала йому колись немало клопотів, немало сумнівів і страху. Багато допоміг Владик, повернувшись через два тижні по тій сцені з командировки з Москви. З ним тоді відбулась довга розмова.
Вислухавши оповідання Миколи, він сказав, що раз уже того типа звільнено, і якщо правда, що дозволено жити в столиці, то можна думати, що його перевірено достатньо. А відносно того, чи треба було повідомити про це органи безпеки, Владик був тої думки, що слід було це зробити зразу, негайно, якщо він вважає того типа підозрілим, не надумуватись кілька днів.
— Не мав з ким порадитись,— виправдувався Микола.— Тебе не було.
— Часом добре і свій розум мати,— пожартував Владик.
Микола опустив голову. Жарт приятеля був не зовсім приємним.
— Не було підстав, розумієш, — хвилювався Микола.— Ну що б я говорив, піднявши зразу телефонну трубку?
— Те саме, що й мені сказав.
— Я боявся, щоб не виглядати несерйозним або ще гірше— фіскалом. Адже той Нечай не робив мені ніяких пропозицій.
— Ти хотів, щоб він тобі з першого знайомства запропонував вступити в свою організацію, чи що?
— Тоді б я знав, що робити.
— Наївний ти чоловік.
— Мене стримувала ще одна обставина.
— Що саме?
— А те, що він прийшов по рекомендації Зої Іванівни.
— Он що!
— Я не хотів вплутувати її в цю брудну справу.
— А коли вона свідомо це зробила? Якщо вона сама вже в їхній організації?
Микола задумався.
— Сумніваюсь, — сказав він.
— А треба було про це подумати. Ти дуже довірливий. Вона ходить до церкви, правда? І, напевне, не молитись?
— А чи я знаю? Я вже зараз нічого не знаю, нічого не розумію.
— Бачиш.
— Ти лякаєш мене, Владику.
— І добре. Це тобі урок, як треба бути обережним. Ти знаєш, у якій атмосфері ми живемо, внутрішня контрреволюція ще не придушена остаточно. Я уявляю собі нашу країну величезним пожарищем. Подивишся, здається, вже всюди вогонь погашено, але в одному місці показався димок. Линули відро води, а в другому місці ще вогник. Це спалахи контрреволюційні, і таких ще треба сподіватись. Розумієш?
— Розумію, звичайно,— промовив Микола.
— Тепер будеш обережніший? Я гадаю, що того твого гостя можна забути. Коли б, кажу, це була якась важлива персона, її б не випустили, так що працюй спокійно.
— Ти певний, що можна бути спокійним?
— На сто відсотків нема певності. Може статись, що його випустили на те, щоб за ним прослідкувати, куди ходить та з ким зустрічається. І таке можливе.
— Думав і я про це.
— У тебе совість чиста?
— Абсолютно.
— Працюй спокійно.
По цій розмові Микола знов засів до роботи, яку було покинув через ту нещасливу історію з Нечаєм. І знов попливли в самоті і праці дні і тижні.
За цей час він написав кілька оповідань для нової збірки.
Дні минали майже непомітно, але вечорами дуже часто заглядала в хату знайома сіра туга за чимсь хорошим, а нездійсненним, що могло прийти, а не прийшло, що могло збутись, а не збулось.
Одного разу йому подзвонили з редакції журналу, що його як "старого шахтаря" (саме так було сказано) просять поїхати в товаристві ще трьох товаришів — поета, гумориста і критика — на тиждень у Донбас для виступів перед робітниками і шахтарями.
В призначений день він поїхав з великою охотою.
Перш за все, товариші, що їхали з ним, були молоді, приємні, веселі, а така поїздка як засіб пропаганди радянської літератури була корисна і з політичного боку, і особливо кожному з них. Самі вони мали змогу знайомити велику аудиторію зі своїми власними творами. Крім усього іншого, Микола мав надію побачитись із своїми друзями з шахти 16 — 17, де він працював шахтарем, і з милими господарями, у яких прожив три місяці на квартирі.
Поселились усі чотири товариші в одній великій кімнаті готелю в центрі міста. Це був той самий готель, до якого довіз Миколу два роки тому балагула.
Дуже змінилось місто з того часу. Виросло майже вдвоє. Між вокзалом і містом курсував трамвай, їздили автомашини різних виглядів і марок, а балагул-візників і сліду не стало.
Полагодивши деякі формальності в міськкомі партії і домовившись про час і місце виступів, які там було намічено заздалегідь, хлопці пішли оглядати місто.