— Книжку, двома пляшками вина? Це була б профанація мистецтва, не може цього бути. Перші книжки він розмочував солідніше.
— Не шукайте причин,— сказав, усміхаючись, Микола,— невже п'ється тільки з якоїсь нагоди... Я радий, що бачу вас у себе, от і вип'єм.
— Значить, з нагоди?
№
— Нехай буде по-твоєму.
— Ні, що не кажіть, а за щось чи під щось випити веселіше,— сказав Хома.
— Дивись, який знавець! — промовив Микола, знаючи, що Хома п'є мало і рідко, хіба що в гостях.— Коли вже вам так хочеться, то вип'ємо за нас з вами, друзі, за наші успіхи в праці і житті. Шкода, що Івана Думи нема. За нього ми також вип'ємо. Скромний, розумний хлопець, а щастя не має в особистому житті. Іван, як і Владик, до речі, багато попрацював на селі, помучився і головою ризикував.
— А,— відмахнувся Владик,— я виконував лиш маленьку роботу.
— З малих потоків постають великі ріки, з малих справ виростають великі,— промовив Микола.— Вип'ємо ж за людей, що так чудесно змінюють світ.
Хлопці цокнулись.
— Цікаво, де твої хрещеники, Владю, хоч би той куркуль, що ви його тоді зв'язали?
— Який це? — поцікавився Хома.
Микола коротко переповів епізод, свідком якого був Владик при ліквідації сільських глитаїв.
— Якщо живий, то десь працює,— сказав Владик.— Колись за безцінь забирав землю від бідноти, тепер по шматку відвойовує у тайги. Мені його не шкода.
В кімнаті запанувала тиша. Слухачі наче чекали, що Владик ще щось скаже.
Він по черзі глянув на обох товаришів.
— Революцію не роблять у білих рукавичках,— сказав Владик.
Хома кинув якусь недоречну фразу. Це обурило Владика, і вони зчепилися, мов півні.
— А чи не пора нам перейти на іншу тему? — промовив раптом Микола, що весь час сидів мовчки, слухаючи словесний поєдинок. Він знав Хому як чесну людину і беззастережно радянську. Він знав його не день, не місяць і не рік, Микола вірив йому і розумів, що він хоче добра народові, що не може бути й мови про зраду, але, вважав, говорити про це — зайве. Адже в державі відбуваються небувалі зрушення, нова Радянська держава, фактично, експериментує, адже не було в історії прикладу, на якому можна б базуватись, вивчати досвід. Сміливий похід проти старого розпочав геніальний Ленін, але такі люди родяться раз в епоху. У Леніна сорок томів філософських творів. Ленін — скеля, яку бачить з усіх боків світ. Коли б він народився раніш на тисячу років — був би богом...
— Про що ти? — розбудив Миколу із задуми Владик.
— Та так, про всяке...
16
Море дрімало. Нагріте за день гарячим промінням липневого сонця, лежало безтурботне, спокійне, заколисане нічною прохолодою. Від берега стелилась срібна, у діамантах, дорога, по якій сходили на землю сни.
Над морем ніч розкинула чорно-синій намет, продірявлений міріадами дірок, крізь які проглядало космічне світло.
На березі, біля самої води, сиділо двоє. Вони недавно викупались у морі, такому теплому, оксамитовому вночі, і тепер сиділи на розстеленому плащі. Жінка здригалась від легкого нервового ознобу, а може, й від щастя.
— Мені так добре зараз, як ніколи,-— промовила Зоя Іванівна,— Чому ти нічого не скажеш?
Вона вже була на "ти" з цим малознайомим чоловіком. Це в неї залишилось ще від старих армійських часів,— на фронті в царській армії практикувалось панібратство між офіцерами і сестрами милосердя.
Але поки ми далі поведемо свою повість, треба б розказати, хто був цей супутник Зої Іванівни.
У Миколаївський собор заходив щосуботи на вечерню і щонеділі на обідню чоловік. Не старий і не молодий — невиразного віку, і обличчя його нічим не виділялось. Таких багато на світі: сірих, звичайних. Одне було в нього характерне — очі: чорні, швидкі, спостережливі, проникливі. Про такі кажуть: гіпнотизерські.
Був він чорнявий, середнього росту, худорлявий.
Заходячи до церкви, завжди ставав в одному місці, в сутінках, і зі свого поста стежив за тим, що відбувалось у церкві. Увагу Зої Іванівни звернув на себе тим, що завжди клав на її тацю, коли вона збирала гроші "на окрасу храму", купюру більшу від тих, що звичайно давали миряни. Зоя Іванівна щораз поривалась давати здачу, але він здачі не брав. Це заінтригувало жінку, і вона вирішила познайомитися з ним.
Сталось це зовсім легко.
При черговому обході з тацею вона заговорила з ним, як звичайно, про здачу, він не хотів брати. Тоді вона шепнула йому, щоб чекав на неї біля церкви.
Погодився радо, бо сам хотів з нею познайомитись. З того часу зустрічі стали щораз частіші, і нарешті обоє опинились над морем.
— Мені теж приємно,— відповів байдуже її друг.
— Коли б так гарно було все життя,— заговорила, наче в екстазі, жінка.
Супутник вдав, що не зрозумів її захоплення.
— Сидіти цілий вік над морем було б скучно,— промовив він.
— Я не про море, я взагалі кажу, щоб так, як зараз, було у мене гарно на душі все життя.
— А може, вже пора спати? — протягнув сонно.
Йому набридли сентименти цієї вже досить підтоптаної жінки, та й взагалі, чого тут тинятись уночі. Це були його відверті думки.
— Що ж, підемо спати,—промовила Зоя Іванівна. Вони встали. Чоловік струсив пісок і дрібні камінці
з плаща, Зоя Іванівна поправила на собі плаття, і вони пішли до своїх жител. Алушта — маленьке містечко: пара санаторіїв, два-три будинки відпочинку, і все.
Будиночок, у якому Зоя Іванівна наймала кімнату з харчуванням, знаходився у горішній частині міста; мешкання її супутника — недалеко від неї. На прощання він потиснув їй руку і побажав доброї ночі.
Зоя Іванівна чекала теплішого прощання, але він вдав, що не помічає цього, і скоро відійшов від її воріт. Зоя Іванівна ввійшла в свою кімнату, відчинила вікно, бо повітря в кімнаті було сперте, задушливе. Під стелею дзижчали сонні мухи.
Недавній прекрасний настрій зник, як мильна булька, в очах запекли сльози.
Зоя Іванівна, не роздягаючись, лягла на тверде, скрипуче ліжко, яке вже не одного курортника і не одну ніч бачило на собі, і поринула у спогади.
"Чому я така нещасна? — думала вона.—Вічно хочеться чогось незвичайного. Доб'єшся того, чого хотіла, роздивишся, а воно не те, і знов душевна пустка..."
І ось вона згадала себе маленькою, років п'яти, пригадався великий дерев'яний будинок під бляхою, поділений коридором на дві половини. В одній з них вона мешкала з батьками. Це була невелика, але гарна, світла кімната, в ній стояло дерев'яне ліжко, на якому спали її батьки, кована скриня на коліщатах, скляна шафка для посуду, її ліжечко і столик, під яким вона завжди бавилась ляльками.