— А ви не довіряли,— вставив зять.
— Літня людина важко звикає до нового,— сказав старий шахтар.— Поки не змірить — не повірить.
— Зараз повірили?
— Повірив, бачив цю машину в роботі. Але не те мене дивує, що відбійний молоток добре працює, а це, як письменник так швидко освоїв нашу професію. От що дивно!
— Я ще не закінчив роботи, не перехваліть,— промовив, жартуючи, Микола.
— Та то вже видно, як буде.
Тим часом робітники закріпили виробіток і відійшли на інший участок, а Гаєвський знов взявся до праці. Як на початку зміни, так і після відпочинку парубок орудував інструментом як майстер, і молоток слухався його. Знов полетіли додолу такі потоки вугілля, що відгрібальник ледве встигав їх спускати на штрек, де чекали порожні вагончики — мірила його продуктивності.
Після чотиригодинної напруженої праці, з двома півгодинними перервами, використаними для закріплення вибою, контролер, що заміряв видобуток вугілля, дав знати, що дві денні норми уже виконано.
— Що ж, товаришу бригадир, можна мені і на-гора, чи треба чекати на всіх?
— Вам можна зараз, будь ласка, разом з комісією і виїдете, а я ще тут залишусь.
Того вечора, сидячи з господарями за склянкою чаю, Микола слухав, що говорили про нього шахтарі після того, як він раніше виїхав на-гора. Оповідав зять господарів, бригадир Левченко.
— В основному лають,— говорив, усміхаючись, Арсен Іванович.— Кажуть, приїхав підісланий з центру шахтар, видав себе за письменника і подвоїв нам норми.
За столом всі засміялись.
— Підісланий, значить? — сказав Семен Родіонович.
— Не хочуть вірити, щоб не призвичаєний до фізичної праці інтелігент міг дати дві норми. Але як би там не говорили, а норма буде підвищена, може, дійсно на сто відсотків. Давно треба було це зробити. На вас випала честь,— звернувся Арсен Іванович до Гаєвсько-го,— і шахта вам за це дякує.
— Тепер у шахту страшно й спускатись,— пожартував Микола.
— Нічого,— заспокоїв Левченко.— Ніхто вам нічого не зробить. Сьогодні о восьмій годині загальні збори шахти. Там буде одне питання — збільшення норм виробітку. Ніхто не заперечить, посоромляться, вас посоромляться.
— Як же на інших шахтах? — спитав Гаєвський.— Чи такі ж низькі норми, як у вас?
— Такі самі. Але тепер ми покажемо приклад іншим шахтам.
— Значить, недаремно я приїхав, — зрадів Микола.— Буде з чим додому вертатись.
— Я дав замітку в районну газету про ваш успіх, не просивши на це вашої згоди. Ви не образитесь? — спитав його на другий день Арсен Іванович.
Микола сказав, що не має нічого проти.
— Ця замітка буде мені дорожча, ніж похвальна рецензія на книжку. Я тепер постараюсь оспівати мало-оспівану в літературі тему — шахту — з повним знанням справи. Я зрозумів там, на дні вибою, що мої особисті переживання — дрібниці проти цього великого, грандіозного, що розгортається в країні. Нам, письменникам і поетам, не особисте кохання оспівувати та душевні страждання, а людей, що будують фундамент під будівлю комунізму. Я щасливий, що наважився приїхати сюди працювати. Кожна тонна вугілля, добута власними руками, підняття норм виробітку — це цеглина у той фундамент. Я певен, що вони міцно зцементуються з тими цеглинами, що вкладете ви в своєму житті, Арсене Івановичу, і мої нові друзі. Хай вони і лаються, це від невисокої свідомості, вони робітники-початківці, у них ще сільська власницька ідеологія переважає, і згодом вони зрозуміють своє завдання і користь своєї праці.
— Зрозуміють,— запевнив Арсен Іванович.— З ними поки що ведеться недостатня робота, тільки й усього.
Після тої рекордної норми, яку Микола відтепер виконував щодня, про нього заговорила вся шахта і шахтоуправління. Місцевий актив прийняв його як рідного, але багато шахтарів, особливо з нових, лаяли ще довго і по його від'їзді за те, що своїми рекордами дав поштовх до підвищення норм виробітку майже вдвоє.
Від фізичної праці Микола помітно зміцнів. Він з приємністю відчував, як при згині руки м'язи розпирали рукави сорочки, він міцно спав уночі, а вранці вставав свіжий і бадьорий. Повертаючись з роботи, робив записи в блокнотах, яких набрав з собою кілька. Вечорами сам, іноді з Арсеном Івановичем ходив гуляти за місто, щоб ознайомитись з околицями, що їх колись, може, доведеться з якоїсь нагоди описувати. Одного разу, в неробочий день, взяв зранку книжку, палицю в руки і подався в степ помилуватися його весняною красою. Є люди, що над усе люблять гори, хто віддає перевагу лісові, хто волить море, а хто степ. Микола майже однаково любив усі ці творіння природи: захоплювався красою рідних Карпат, дуже любив ліс, бо в лісі проходило його дитинство, і очей не міг відірвати від безмежного українського, мов море, степу, стільки разів описуваного, в піснях і думах оспіваного. Посміхався чудовий ясний день, голубіло безкрає небо, сяяло сонце. Над квітучим збіжжям, над мільйонами похилених колосків тремтіла зелена хмарка пилку. Звершалась тайна запліднювання. А над нею щебетали жайворонки весільної, славили весну-красну і її життєдайний день.
Микола йшов вузькою стежкою-коридором, між двома зеленими стінами пшениці, молодий, дужий, щасливий. Був задоволений з себе, з того, що приїхав у Донбас, що працює в шахті, що має залізні м'язи, що не боїться ніякої праці, ніяких труднощів.
"От кого на шахту висилати на лікування: наших неврастеніків, отих інтелігентиків, що вже в тридцять років без снотворних порошків спати не можуть, а в тридцять п'ять лікуються від безсилля! От кого б сюди!" — думав парубок про деяких своїх знайомих. Думав і йшов усе вперед і вперед, зриваючи по дорозі квіти синіх волошок і червоних маків. Цих чарівних квітів було багато в полі. Зупинився на якомусь горбі. Може, це була могила славного отамана запорозького, а може, ще аж скіфська? Ніхто ніколи не дізнається, які дії, які драми відбувались на цій величній і вічній сцені Землі.
Вдалині бовваніла кам'яна баба. Спершу подумав, що жива людина, але ні, стояла каменем, нерухома. Звідки взялась? Хто її поставив? Коли? Стоїть уже тисячоліття, задивлена в майбутні віки. Давно вмер її творець, як і сотні поколінь, що жили після нього, а баба живе, стоїть. її миють дощі, сушать вітри, грів сонце. На неї сідають перелітні птахи, бо вона для них тільки місце для перепочинку, спостережний пункт, навіть не опудало. її безчестять лиси і мисливські собаки, для них це предмет, на якому можна по-собачому відмітитись. І тільки для людини вона пам'ятка мистецтва далеких предків. "Vita brevis, ars aeterna". Миколі приходить на думку цей вислів. "Життя коротке, а мистецтво вічне". Як це підходить до цієї кам'яної статуї! Стояв на вершечку могили і мріяв. Крилата думка піднімала перед ним одну за одною завіси передвічного театру. По сцені проходили цілі покоління і розтавали у мряці... Усвідомлював, що з того часу, як стоїть кам'яна баба, мільйони людей удобрили своїми тілами його рідну землю, а колись усі ті люди, як і він зараз, бачили весну і сонце, любили, боролись, страждали...