В перші дні праці в шахті Микола не боявся признатись собі, звичайно, що входив до неї з острахом. Спочатку все лякало: і шматок вугільної брили, що нависав між кріпленням в штреку чи в квершлагу, і покривлений від тягаря землі стояк в уклоні або в печі, вигнутий обапіл, що от-от, здавалось, лусне і засипле тебе породою. Понуре враження справляв шум шахтного потоку, що вічно тече рівчаками до помийниці, і не приведи доле, щоб забракувало енергії або попсувались насоси, цей скромний потік вийшов би з берегів і затопив шахту.
Цей шум потоку і капіж з криші асоціювались у Миколи з міфічним поняттям Лети — підземної ріки забуття. Особливо тоді, коли він сам знаходився в незнайомім місці шахти, де не чути іншого звуку, тільки цей безперестанний, монотонний дзюркіт потоку серед вічної темряви.
Одного разу, може, за годину до кінця зміни, Микола відпочивав у своєму забої і думав про те, що життя кожної людини — незбагненний комплекс найрізноманітніших подій і ситуацій, несподіваних і часто майже неймовірних, і немає на світі двох, навіть рідних братів-близнюків, чиє життя було б хоч приблизно взаємоподібне. На цю думку навело його становище, в якому сам опинився. Скільки в його короткому житті, фактично на порозі життя, скільки довелось пережити й перетерпіти! Досить сказати, що довелось брати участь в імперіалістичній війні, а там скільки несподіванок ніс кожен день! Бо дні на війні так же неподібні один до одного, як і людські життя. От він опинився у шахті. Закінчив лісовий інститут з любові до живої природи, а працює зараз в глибинах мертвої природи, далеко від сонця, а ліс тільки віддалено нагадують йому обідрані з кори бруски для кріплення лави. Вони, ці білі соснові стояки, соромливо голі, несуть у собі далекі запахи лісу, хвої, живиці і будять в його мізку нові асоціації. Пригадуються недавні питання старого шахтаря Горлиці і двох молодих вибійників, недавніх селюків, чи проміняв би він перо письменника на обушок вибійника? Він не дав їм тоді задовільної відповіді, а от, залишившись віч-на-віч із своєю совістю, як би відповів на таке питання? Чи проміняв би?
Молодий парубок роздумує над технікою сучасної шахти і признається собі, що зараз не проміняв би. Важка праця, нема що казати, не кожному під силу, але далі вона не буде такою, думає він. Адже обушок уже замінює відбійний молоток, а згодом ще щось люди придумають. Адже є вже й врубова машина, хоч і недосконала, але її колись удосконалять. В усякому разі, обушки зникнуть назавжди, і праця вибійника стане набагато легшою і в десятки, а то й в сотні разів продуктивнішою...
Микола загубив нитку своїх мрій. До чого ж він все це веде? Ага! Ну, а тоді, коли буде введено високу техніку в шахти, коли, наприклад, хтось видумає вугільного комбайна,— чи тоді він проміняв би? І знов він мусить щиро відповісти, що ні, не проміняв би, бо занадто любить свою творчу працю і не соромиться сказати про це відверто Арсенові Івановичу, своєму бригадирові, що якраз прийшов і наче прочитав з його обличчя, що діється в його душі.
— Скажіть правду, набридло? — спитав проникливий бригадир.— Тільки правду.
Гаєвський глянув на розумне чоло товариша по праці.
— Я вам щиро відповім,— промовив по хвилині.— Робота в шахті, коли вона не занадто важка, добра, як усяка робота. До неї треба звикнути. Я от питав Горлицю, чи він проміняв би свою роботу на професію тракториста, що оре колгоспну землю. І він сказав, що не проміняв би. Ваш тесть говорить про шахту, як про поезію, а він працював у ній ще при капіталістах, обушком і кувалдою. Я колись працював у млині і пам'ятаю, що всі робітники хвалили свою професію і вважали її найкращою. Працю треба любити. Кожна людина повинна вибирати собі професію з любові до неї і тоді буде працювати з охотою, без примусу, праця стане щастям, а не мукою. Тепер скажу про себе,— він обернувся до мовчазного бригадира, що сидів боком і ні словом не переривав його мови.— Я — письменник, люблю свою професію, горджусь нею, і що б я був за людина, якби ні з цього ні з того покинув улюблену працю? А щоб вам довести, що я освоїв вашу професію, про яку хочу правдиво написати, я дам завтра оцим відбійним молотком дві норми.
— Ого! А то як? — зірвався з місця бригадир.— Не жартуєте?
— Побачите. Я уже більше години сиджу, бо не закріплений мій уступ, нема кріпильного матеріалу, та й сам кріпити не берусь, цього не вчився, але коли б зі мною були кріпильники, я сьогодні ще півнорми зробив би.
— Я дам завтра кріпильників.
Арсен Іванович постукав себе пальцем по чолі.
— Слухайте, друже, та ви ж зробите чудо! — сказав він захоплено.— Ви доведете нашим маловірам, що норми занижені, що продуктивність недостатня, що виробіток машини, я маю на увазі відбійний молоток, невідповідний.
— Чого ж ви досі про це не говорили, товаришу бригадир? — ніби жартома спитав Микола.
— Говорив, але не мав підтримки. Сам я ставав до роботи з молотком і доводив, що можна давати більше, але проти виступала мало не вся шахта, і той самий Горлиця, що завжди женеться за довгим карбованцем. Він виробить і більше, але хоче, щоб за це платили, як понад норму, от що.
— Завтра я роблю дві норми, а там побачимо,— твердо сказав Микола.
Наступного дня вранці Микола Гаєвський спускався в шахту в товаристві цілої комісії, на чолі з начальником шахти. В комісії був почесним членом Семен Ро-діоновйч, звичайними членами Левченко як секретар партосередку і робітник Горлиця, що працював відбійним молотком у другу зміну.
Працював Микола того дня із захопленням. Важкий молот з ревом вгризався в пласт, і з-під його вістря летіли додолу великі і малі брили чорного золота. По двох годинах напруженої праці одна норма була готова. Микола зачистив стіни обушком і дав місце двом кріпильникам закріпити виробіток. Сам ліг відпочивати.
— Втомились? — спитав Семен Родіонович, що пильно стежив увесь час за майстерною роботою молодого робітника.
— Є трохи,— відповів Микола, витираючи піт з лиця і розмазуючи при цьому сажу по своєму обличчю. Він був чорний як негр, біліли тільки зуби, коли посміхався.
— А це, виходить, добра штука,— сказав Семен Родіонович, оглядаючи молоток.— То не кувалдою бити по бурі.