"Невже ще й досі в шахтах коні?"
Тільки тепер він помітив рейки, що двома вужами вибігали перед конем із чорної пащі підземелля.
— Ходім,— повторив інженер, беручи Миколу за руку.
Йдучи за ним по штреку, інженер пояснив, ЩО КОНІ працюють ще в багатьох шахтах Донбасу, де не встигли запровадити нову техніку, що ці тварини приречені на вічну темряву до кінця їх існування.
Микола мимоволі здригнувся.
— Чого ви? — усміхнувся.— Коней шкода?
— Шкода,—підтвердив Микола.—Шкода тому, що вони більше не вдихатимуть весняного повітря, не бачитимуть зеленої травиці, не почують на собі тепла ласкавого сонця...
— Ви, як бачу, сентиментальні,— усміхнувся інженер.
— Ні,— заперечив Микола,— не сентиментальний. Я був на війні, бачив трупи коней і людей, бачив поранених і цілі штабелі замерзлих солдатів. Я, звичайно, не буду плакати над зламаною квіткою чи над убитою ластівкою, але оця темрява зробила на мене гнітюче враження, і я пожалів тварин, засуджених на вічну ніч.
— Ви пробачте, я пожартував,— промовив інженер,— а щодо коней, то вони темряви так гостро, мабуть, не відчувають, як люди. їх тут доглядають, люблять, вони ситі. Чого їм бракує?
— Сонця.
— Правда, але багатьом людям на землі ще бракує сонця. Ходімте, у нас багато роботи.
Інженер повернув у ту чорну пащу печери, звідки вийшов кінь, а Микола, мов сліпець за поводирем, пошкандибав за ним. Лампочка освітлювала дорогу заледве на два-три кроки перед ними, але інженер ішов упевнено, як той кінь, що недавно проходив цим тунелем. Тунель називався відкаточним штреком. Він був досить високий, так що можна було йти не згинаючись, і широкий настільки, щоб розминутись людям з вагонеТками. Але недовго йшли ним, може, десять хвилин, не більше, а там звернули вбік і опинились в пустій виробленій лаві, висотою з 75 сантиметрів. По ній повзком спустились по похилій на новий коридор, що називався квершлагом. Тут Микола звернув увагу на плескіт підземного потоку, що дзюрчав вздовж стіни коридора. Де-не-де блимали світельця шахтарських лампочок, чути було глухі людські голоси. Квершлагом дійшли до забою, де якраз зачищали забій шахтарі-ви-бійники.
— Отут буде ваше місце праці,— сказав інженер до збентеженого і зніяковілого супутника.
Микола винувато усміхнувся.
— Як же я сам сюди потраплю? — зажурився він уголос.
— Про це не турбуйтесь, тут ви не один будете працювати, дорогу покажуть товариші. Зараз не втомились?
Микола похитав головою.
— Втомитись не було від чого,—сказав він,—але пересування в темряві незвичними ходами чомусь увігнало в піт.
— Від незвички,— почувся голос з вибою. Голос ішов чомусь з долу. Микола повернув голову у той бік, звідки линув голос, і побачив на землі людину, що виконувала якісь маніпуляції біля стіни вугілля, що виблискувало від світла лампочки, на землі.
— Це ви, Арсене Івановичу? — спитав інженер.— Підніміться на хвилинку. Це сам бригадир,— звернувся він до Миколи.— З ним будете працювати. Арсене Івановичу! Скоро ви?
— Зараз! — почулося з землі.
За тим "зараз" з'явився чоловік могутньої будови, вище середнього росту, молодий. Це було видно по очах, що жевріли, мов два вуглики, на чорному, як у негра, замараному сажею обличчі, і по білизні рівних зубів, коли усміхався.
Він привітався з інженером і кивнув головою Миколі.
— Познайомтесь.
Інженер представив бригадирові Миколу і сказав, що він працюватиме учнем у його бригаді.
— Ви навчите цього товариша усіх елементів праці вибійника, усіх прийомів, яких вживаєте самі, добуваючи вугілля, познайомите якомога ширше з шахтою, з людьми, що працюють під землею, особливо з людьми. Ви мене розумієте?
Начальник шахти багатозначно подивився на робітника, але він таки добре не зрозумів, що від нього хочуть, чого він має знайомити учня з людьми, з шахтою... Він зразу догадався, що перед ним не звичайний хлопець, який хоче стати шахтарем, бо таких хлопців, особливо селюків, він бачив у своїй практиці багато. А це був наче не подібний до тих.
— Ви можете пояснити точніше, Іване Михайловичу, бо я не зрозумів усього як слід, — промовив бригадир, час від часу допитливо поглядаючи на новака.
— Що ж вам ще додати до того, що я сказав? — спитав інженер.
— Небагато. Хто цей чоловік? Хай мені пробачить товариш, але я мушу знати, з ким матиму справу.
— Сказати? — спитав інженер, звертаючись до Миколи.
Той кивнув головою.
— Доведеться.
— Вам, бригадирові, скажу, але щоб ніхто більше не знав, — промовив інженер.
Вони відійшли трохи вбік, бо решта членів бригади, зваблені голосами, перестали працювати і почали прислухатись до розмови. Інженер коротко розказав, чого хоче Микола і що саме вимагається від нього як від бригадира.
— Письменник має написати про нас правду, правдиву повість, треба, щоб він добре пізнав те, про що писатиме. До речі,— спитав він під кінець розмови,— ви не знаєте, де б можна товаришеві замешкати на час його роботи в шахті?
— Скільки він думає тут жити?
— Місяць-два, я думаю, досить буде.
— Тоді до Вавиленків.
Начальник шахти зразу вхопився за це прізвище.
— Кращого не знайти. Це ж вапі тесть?
— Та так.
Після цієї розмови Микола і господар шахти виїхали на-гора.
Родина, в домі якої поселився Микола Гаєвський, складалась усього з двох людей: господаря дому, Семена Родіоновича Вавиленка, і його дружини, Євдокії Миколаївни. Обоє були люди літні.
Семен Родіонович, тепер уже пенсіонер, прийшов сюди, коли ще ця місцевість, де зараз стоїть його хата, називалась Собачівкою, а Юзівка ще не була містом. Повернувшись з армії в свою рідну Новоселівку, не застав нікого з рідних. Мати вмерла, сестра вийшла заміж7 і виїхала з чоловіком у Юзівку. Над рідною хатою, до якої вернувся, дах зігнив і провалився. Жити в ній стало неможливо. Не затримуючись в селі і дня, подався на станцію і першим поїздом поїхав за сестрою в Юзівку з твердим наміром стати шахтарем. З того дня, як поступив на шахту, тридцять п'ять років не виходив з неї. Як тільки став вибійником, одружився з бідною робітницею, що працювала на підсобних роботах на поверхні шахти, збудував разом з нею ліплянку і зажив у ній з молодою дружиною. В цій хатині народили вони троє діток і вивели їх у люди. Два сини поженились уже і працюють у Харкові на заводах: один на паровозобудівному, а другий на заводі "Світло шахтаря". Наймолодша ж дочка вийшла заміж за шахтаря-вибїйника, що згодом став бригадиром, Арсена Івановича Левченка, з яким уже трохи знайомий наш читач.