— Коли ж не можу,— застогнав Іван.— Я став рабом її. Знаю, що, віддаючись, вона приносить себе в жертву, і те, що для мене є верхом блаженства, для неї, певне, мука. Проте не можу від неї відмовитись.
Іван замовк, бо прийшов офіціант зібрати тарілки і поприбирати на столі. Микола розплатився за обід.
— А не думаєш ти,— почав він, коли офіціант відійшов,— чи не думаєш ти, що прийде час — і вона тебе покине, і якраз тоді, коли ти цього менше всього будеш сподіватись?
Іван подивився на товариша переляканими очима. Така думка, видно, ніколи не приходила йому в голову.
— Що ти сказав? — спитав він, не вірячи власним вухам.
Микола повторив.
— Це було б занадто жорстоко, — сказав Іван з гідністю.— Вона не може цього зробити без моєї згоди. Я врятував їй життя, я протягнув їй руку тоді, коли їй загрожувала смерть. Я ради неї ризикував власним життям...
Іван не докінчив фрази.
— А як воно з боку партійної етики? — спитав по хвилині Микола.— Ти ж зв'язався, можна сказати, з ворожим елементом.
— Та ні, що ти, що ти,— заперечив Іван.— Я нічого антипартійиого не роблю, а любити не гріх.
— Не за це можуть покарати, не за це, що любиш, а за те, що, мабуть, добре не знаєш своєї жінки. Ти пам'ятаєш, як мені мораль читав, а зараз розкис, схилив голову перед жінчиним фартухом?
— Ні, це не так, не так,— запротестував Дума.— Я просто забагато випив, сп'янів трохи. Підемо.
Вийшли на вулицю. Вечір був літній, погідний. Ішли вгору по Сумській і дійшли до Університетського саду, звернули в сад і сіли на лавочці, неподалік від пам'ятника Каразіну.
Добру хвилину не розмовляли. Іван, тверезіючи, почав аналізувати те, що сам сказав і що почув з уст товариша. Йому хотілось згладити враження, яке викликала його сповідь.
— Ти знаєш, я, здається, наговорив багато дурниць,— сказав він, не дивлячись в очі Миколі.— Ти всьому не вір, хоч,— він хвилину вагався,— мені нічого перед тобою ховатись. Все, що я говорив, правда.
— Не треба, Іване, — перебив його Микола.— Не говори. Все минає, і це минеться. Буде якийсь вихід і з цього становища. Ти мені розкажи краще,—тоді, як ти був у Галичині, побував ти у нашому селі? Може, бачив моїх батьків? Ти ж мені не оповідав. Коли б батько не написав, я й не знав би, що ти брав участь у знаменитому рейді Будьонного.
— Брав участь, брав,— оживився Іван.— Яка це була подія! У нашому селі я виступав на мітингу. Ти б бачив, як на мене дивились люди! Все село зібралось на горбку біля церкви, на тому місці, звідки ми з тобою на санчатах спускались.
Іван забув своє домашнє горе і з захопленням почав оповідати про свої успіхи під час перебування у рідному селі.
— Ти б чув, яку мені овацію влаштували селяни, коли я їм сказав, що графські землі будуть належати їм. Тут я дав волю словам,— сказав задоволено.— Я знайшов, нарешті, час відплатити графові за той удар по спині гарапником. Коли б він появився, його юрба роздерла б напевно. Велика сила в слові. Воно діє сильніше, ніж зброя,— вставив Іван в оповідання цю перевірену на практиці істину.— Не появився не тільки граф, не було навіть економа, не було поліцаїв. Всі вони поховались у свої сховища, як кроти. Мене було призначено комісаром у селі. Я мав зібрати збіжжя на фільварку, перевезти його до залізниці і завантажити у вагони. Я справився із завданням, можеш бути певним. Бо знав усі схови панські, зрештою, люди допомогли, колишні графські батраки.
Іван не був п'яний. Лице його зарум'янилось, бо наринули приємні спогади. Це були чи не найщасливіші хвилини в його житті. Він бачив результати своїх дій, своїх окремих вчинків, бачив свою силу і владу, про яку колись навіть не міг мріяти. Це були часи революційної романтики.
— Розкажи про моїх батьків,— будить його Микола із солодкої задуми. Він давно чекає, що Іван сам почне про це розмову, але, видно, його думки блукають десь в іншому місці.
— Що тобі про них сказати? — мовить Іван, випрос-товуючись і переходячи від мрії до дійсності.— Бачив твого батька, матір, заходив до них в помешкання, вгощали мене, питали про тебе. Брата і сестри не бачив, вони були у Львові. Питали батьки, чи можливо, щоб ти приїхав? Що я міг сказати? Про те, що ми бачились з тобою тоді, я не говорив. Це була психологічно важка зустріч, для них, мабуть, незрозуміла, отже, не сказав, а про те, чи ти можеш приїхати, нічого я не міг сказати.
— Чи батьки вірили в те, що Червона Армія втримає захоплені рубежі і встановить у них Радянську владу?
— Думаю, що не вірили.
— А ти вірив в успіх цього рейду?
— На сто процентів, може, й не вірив, але бачив і знав, що він зробив свою роботу. Ми дали почути людям, що саме несе бідним Радянська влада. Ми дали їм віру в те, що Радянська влада — це воля і земля, освіта і добробут. Про це наші люди тільки чули здалека, а ми показали їм усе це наочно. Найкращий доказ віри в нас у тому, що багато молоді вступило в наші червоні загони і перейшло з нами сюди, на Україну.
Микола задав питання, як селяни уявляли собі той поділ панської землі?
— Хоч би твій батько Тимко Дума, він розумна людина, як він уявляв собі це?
— Про мого батька особливо говорити нічого,— відповів по хвилині Іван.— Він на ці речі дивився дуже скептично. Перш за все він не вірив, як і твій батько, що ми втримаємось в Галичині. Коли я батькові сказав, що він дістане графську землю, він тільки усміхнувся і питає: "Граф мені дасть чи сам маю брати?"
А потім питає, яку землю брати, чи ту, що він хоче, чи ту, що йому дадуть? Словом, батько іронічно поставився до цього. А ось як зрозумів поділ землі Северко Ковальський, про це варто оповісти. Пам'ятаєш столяра Северка, п'яничку, що робив колись на будові моста через Серет?
Микола сказав, що добре його пам'ятає. Згадав навіть грубий дотеп Северка, коли раз дружина принесла йому обід на місце праці, а він видумав непристойну подяку за обід у формі чотиривірша, чим хвалився Миколі.
— Отже, той Северко,—продовжував Іван,—як тільки наша кіннота увійшла до Галичини і в першому селі пішла чутка, що будуть ділити землю, натесав кілків і на кожному зробив напис: "Север Ковальський, мебльовий столяр у Довгім". З тими кілками пішов у поле і посередині панського лану відміряв собі чотиригек-тарний квадрат, обгородивши його тими стовпчиками, байдужий до того, що дістанеться решті селян.