Микола слухав і думав.
— Свідомість сили влади — страшна штука, від неї п'яніють неврівноважені люди швидше, ніж від горілки, і це небезпечніше, бо від горілки п'яніють і тверезіють, а тут ні,— навпаки, з ростом влади п'яніють ще більше, доки хтось, хто має сильнішу владу, із заздрощів чи зі страху, не розчавить їх.
— Скажи, після того, коли ти відпустив мене, ти думав про мою долю? — спитав Гаєвський.
Іван глянув на товариша. В очах його жевріла ласка, приязнь, яку Микола бачив ще там, у рідному селі, коли вони були нерозлучними, і рівночасно сором за вчинок, що завжди стояв на перешкоді до повного спокою.
—— Я прагнув усім серцем, щоб ти дійшов щасливо додому і ніколи не зазнав лиха. Мені хочеться, щоб ти повірив у це і забув той неприємний інцидент.
— Я давно забув,— сказав Микола.
А насправді він пам'ятав. Бо одно діло пробачити, а інше — забути. Можна людині пробачити навіть тяжку образу. Скільки-то жінок на світі прощають своїм чоловікам тяжкі побої, знущання! Але це не значить, що вони їх забули. До гробової дошки носять у своїх серцях. Хоч і прощають. "Якось треба жити". І зараз, коли Микола сказав, що забув про ту неприємну історію, про яку з болем у серці згадав щойно Іван, то вона, та давня вже тепер подія, воскресла перед ним в усій своїй повноті. Стала, як на долоні, та темна весняна ніч, коли то він, старшина обдуреної галицької армії, на чолі своєї сотні марширував розмоклими польовими дорогами назустріч невідомому. В селі, до якого ледве добрела вранці втомлена нічним походом сотня, його оточують партизани і без пострілу забирають разом із сотнею в полон. Увечері того ж дня приїжджає робити суд над полоненими невеличкий кінний загін Боженка на чолі з Іваном Думою. Випадок майже казковий, щоб у такому місці і при таких обставинах зійшлись колишні друзі дитинства. Відбувається зустріч. Друзі здивовані. Вони в різних ворожих таборах. Миколу допитує Іван. Миколі загрожує розстріл. В душі Івана борються два почуття: обов'язку і дружби. Котре переможе? Микола пояснює йому, як потрапив у ворожу йому армію, за що йшов боротись. Іван вірить, що перед ним не ворог, а жертва випадку, що цей юнак буде ще корисним справі, за яку воює сам. Він відпускає друга, радить утікати. І Микола утікає в ніч...
Все було б гаразд, і неприємність могла бути не така й велика, якщо б Іван, до того як відпустити товариша, не познущався над ним словесно, коли б не хизувався тою хвилевою над ним перевагою. Адже він читав йому мораль, соромив, дорікав, погрожував розстрілом тощо.
Все це були дуже прикрі історії, і їх забути було неможливо. Але Микола сказав, що забув.
— Чи справді? — спитав недовірливо Іван.
— Справді. Я тебе знаю, Іване, знаю твоє добре серце. Ти не міг бути несправедливим зі мною, так же?
— Ніколи.
Приятелі умовились, що ніколи більше не будуть згадувати тої сумної події. Тим часом офіціант приніс замовлену їжу і горілку. Іван потягнувся до карафки і зразу випив півсклянки. Микола не знав його з цього боку.
— Ти багато п'єш, Івасю? — спитав, вживаючи здрібнілого імені, яким називав товариша в дитинстві.
— П'ю рідко,— сказав з якоюсь гіркотою в голосі Іван.— Під час війни навчився пити.
Іван схилив голову на руку і неначе задрімав, бо деякий час не говорив нічого. Але він не спав, бо на питання Миколи, що ж далі, він випрямився, потім налив знов півсклянки і знов випив.
— Закінчилась війна,— продовжував спокійно Іван.— Треба було себе в руки взяти. Я й почав себе стримувати, і досить вдало. У мене сильна воля. А потій я одружився...
Іван знов зробив довгу паузу. Тут уже Микола не переривав її, не сміючи торкатись інтимних струн товариша.
— Гарна моя жінка? — спитав несподівано Іван, дивлячись в очі Миколі. Алкоголь помітно тьмарив його мозок.
— Гарна,— сказав Микола.
— Оце й моє горе,— промовив сумно Іван.— Бачиш, який я, а яка вона. На неї заглядаються, а я? Хіба я можу їй подобатись?
— А чому й ні? — щиро здивувався Микола.— Хіба чоловікові треба особливої краси, щоб подобатись жінці? Жінкам імпонує розум, фізична сила, мужність. Все це є у тебе. Ти недооціюеш себе. Лялькуватих типів жінки не люблять, запевняю тебе. Ти, може, не вмієш як слід поставитись до неї?
Одначе Микола обірвав фразу, він згадав свою історію останніх днів, пригадав сценку, що відбулась у його власній кімнаті, і йому зразу відпала охота давати поради приятелеві. Історія кожної сім'ї, навіть кожної пари людей, що зійшлися для спільного життя, така відмінна одна від одної і має стільки складних відтінків, що важко підводити якісь тверді підвалини під неї, а ще гірше давати поради і рецепти, як поступати в такому чи іншому становищі.
Мова Миколи не переконала Івана Думу, як того треба було чекати.
— Так-то так,— промовив він з великою тугою.— Я, на жаль, мав докази, що вона мене не любить, а я... я люблю її, обожнюю. Ти мене знаєш, юнаком я був байдужий до дівчат, мені було смішно, що ти тоді в Могиль-ниці закохався. А потім війна, було не до любові, і аж після війни випадково зустрівся з Ольгою, перше гаряче кохання і одруження.
Його голос зростав у крещендо. Випита горілка робила своє, а він усе ще попивав і говорив щораз голосніше.
— Я готовий за неї життя віддати, хоч знаю, що вона не варта цього, що гріш їй ціна як людині. Вона виходець з ворожого мені класу і вийшла за мене, щоб урятувати своє життя і благополуччя.
Хвилину помовчав.
— Я думав, що вона, зрозумівши все, що я зробив для неї, пройметься вдячністю, коли не любов'ю, але нічого не вийшло.
— Дітей немає у тебе?
Іван махнув безнадійно рукою. Цей рух залишився в нього ще з ранніх літ. Він тоді, коли оповідав щось, для виразності допомагав собі жестами.
— Жінки такого типу, як моя, про дітей не думають, вони думають про розваги.
Микола слухав і міркував: чого це люди мучать самі себе? Хоч би Іван. Знає, що жінка не любить, що зрат джує, а тримається її. Щодня має пекло вдома, а терпить. Чого ради? Він уявив себе в становищі товариша і вирішив цілком твердо, що такого не потерпів би. Про це й сказав Іванові.
— Невже не можна розірвати цього штучного зв'язку? Тепер це легко зробити. Колись було важко, коли церква та громадська думка стояли на перешкоді, а зараз все це відпало назавжди. Що стримує, Іване?