— Нині не будемо сваритися, — постановив я.
— Певно, що так, — сказала Андруся, повертаючи ключа в замку. — І знаєш, чому?
— Тому що цілий день будемо спати. Як улюблені твої ведмеді. Все. У Львові — зима, — сказав я, вмикаючи тихий шал цеппелінівської драбини в небо.
— О, інколи ти виявляєш неабиякі розумові здібності, — втішилася Андруся. — Але перед тим, як поснемо, слухай, і то дуже уважно, бо ти не дав мені виповістися. Отже, слухай від початку:
вранішні вірші
найкращі
вони
наче сон
що ось-ось зникає
забувається
залишається дим
найпершої сигарети
шорсткуватий недопалок
легке сп'яніння
кілька променів з-під фіранки
тінь сен-сімонового слуги
мосьє вас чекають великі справи?
— запитала Андруся, пильно дивлячись мені в очі.
о так!
— відказав я, не вагаючись.
V
Зима все ближче. Зелена настільна лампа посеред біло-блакитного краєвиду з рікою і пагорбами, кришталеве яблуко, всередині якого Андріяна хотіла побачити наше майбутнє, але не побачила нічого, крім кількох веселкових полисків; магнітофон, наповнений чудовою музикою — від старого "Пінкфлойда" до новесенького Баха, якого Андрій привіз із Страсбурга, вкупі з цейлонським чаєм і блоком "Голуазу" — улюблених сигарет Алена Делона, який грав Троцького, тобто роль Троцького. Все більше жовтого листя за вікнами, все тугіше стягують землю приморозки — і кілька варених картоплин, залишених у череп'яній мисці на веранді, побралися між собою тонесенькими голочками сизого інею; не знаєш, що робити з цією картоплею — і викидати шкода, і їсти якось страшнувато, така вона задубіла й нетутешня, ніби метеорити, зброя, знаряддя для пращ небесних неандертальців. Пора б уже вставити шибу в кватирці, заклеїти вікна — зима все ближче — зима, так гарно намальована Пітером Бройґелем Старшим, а затим скопійована Пітером Бройґелем Молодшим, зима з ковзанярами і лапкою на птахів — на яких птахів? На тих, що сидять по кущах довкола? Але чи живі ті птахи? Чи не замерзли вони навіки-вічні ще в тому архаїчному і юному лютні, — на який заздрила ти, Андрусю, — з червоним вином і блякло-помаранчевими структуралістами? Але менше з тим; лапки ставлять на живих птахів, якось ігноруючи існування птахів мертвих; чуєш їхнє цвірінькання? Бачиш, які вони голодні і холодні, як пожадливо дзьобають зерно, розсипане попід їхньою неволею, може, смертю — отже, лапка все-таки для мертвих — у майбутньому — птахів? Лапка для того, щоб живих зробити мертвими, дай си спокій, — все більше листя між рамами й на підлозі, у відрах з водою і навіть у чашці з тим чаєм, яким ти хотів зігрітись, — але яким робом можна заспокоїтися, коли ти без попередження і сповна потрапляєш до цілковитої картини Бройґеля, до шістнадцятого століття? — "То не шістнадцяте століття". — "Яке ж?" — "То вічність". Такі маленькі, ніби колібрі — а зима все ближче, все більше дзвінкого повітря в твоїй величезній квартирі — ти спрагло ковтаєш дуже міцний і дуже гидкий чай, який відгонить мастилом, зате дуже дешевий, ідеш по сеймовій кризі з горням у руках; діти з ковзанки прибігли подивитися на тебе, подивитися на тебе, подивитися на тебе і на те, як парує чудернацький напій, і на те, як ти балансуєш на слизькому, остерігаючись підковзнутися і розхлюпати бодай краплю, яка пропече кригу, підпалить сніги, оберне на попіл увесь цей краєвид — або автопортрет Бройґеля — із поштової листівки, краєвид або автопортрет, у якому ти несміло посміхаєшся дітям, щосили притискаючи горня до серця. "Де твоя Андруся?" — "де, де твоя Андруся?" — насмішкувато питаються діти, підступаючи все ближче, підморгуючи одне одному, ховаючи за спинами руки з камінням. "Звідки вони знають про Андрусю? хто їм розповів? хто сповістив їх?" — дивуюся я, задкуючи, і все ще посміхаючись жалюгідною посмішкою, і цієї миті одна з каменюк влучає мені в праве плече, а друга — просто у горня біля серця. "Ой-ой-ой!" — волаю я, падаючи на коліна, намагаючись долонями позбирати те, що розпливається темно-каштановою плямою по кришталевій поверхні твердого яблука, але вже пізно, марно, безповоротно, неминуче, — спалахують верболози й осокори, спалахує білий-білий-білий сніг, червоно-чорне полум'я лиже пагорб і церкву на ньому, листівка згортається, темніє, зникає — і листя голосно шелестить під ногами, коли ти переходиш з холодним горням від одного вікна до іншого, не вірячи, що вже падає перший сніг.
Настрашена Андруся щосили торсає мене за праве плече — "та прокинься ж ти нарешті, благаю тебе, прокинься, я коло тебе, тут, ось я!" — розплющую очі, проводжу рукою по лиці, воно мокре. "Ти знову кричав, як страшно, ти гукав мене і плакав, що з тобою, любий мій, мій коханий, котику мій єдиний?" — Андруся гладить мене по голові, хустинкою витирає обличчя, цілує, і тільки тоді я зводжуся на лікоть, дивлюся за вікно, де падає нудна львівська злива і кажу не своїм голосом: "Мені снилося, що тебе нема; і якісь дітлахи, ти ж знаєш, що демони завжди сняться мені під виглядом дітлахів, таких безцеремонних і вульгарних, вони питали в мене, де ти, а я не знав, що відповісти, бо тебе дійсно не було в тій зимі, ніколи не було". — "Я є, — тихо і переконливо каже Андруся, — я є, направду, можеш мене поторкати, а краще поцілуй; Господи, який же ти ще хлопчисько! Я є, я люблю тебе, я люблю, люблю, люблю тебе, задля того, щоб мені самій бути, я є, щоб мені любити тебе, рідний мій, коханий, єдиний, мене не буде тільки тоді, коли й тебе не стане, ми помремо в один день, і того ж таки дня зустрінемося в небі, віриш?"
VI
Яскравого липневого дня навпроти каплиці Боїмів стоїть Господь Крішна, продаючи "Бхагавадгіту як вона є", "Джерело вічної насолоди" та календарики.
Аж тут іде г о т о в и й Троцький.
— Гаре, Крішна! — дуже ґречно і дуже голосно вітається Троцький, спираючись на столик із книгами. Втома.
— Іди, Троцький, іди, не заважай працювати, — тихо каже Господь Крішна.
Але Троцький уже прийшов.
— Ти коли виставиш к і р за гуму? — грізно питає Троцький.
— Приходь увечері під "Нектар" і я тобі виставлю м о р е к і р у, а тепер л и н я й.
— Завіруха, м'єтєль, завіруха, — співає Троцький чистісінькою білоруською мовою.