Костик подивився у нього і побачив давно відоме без будь-яких дзеркал. Лице пересічного інтеліґента з бодуна, червоні, невиспані очі, зморшка на чолі і нова сивина в чубі.
— Я це напам'ять знаю. Як воно мені остогидло!
— А ти переверни іншим боком, — порадив янгол, віддаючи хустинку. — Дякую.
Костик перевернув і побачив, що там також було дзеркальце. Він заглянув у нього, але себе там не було. У дзеркальці пливли такі ж, як і за вікном електрички, тумани, крихітна крапля сяйливої ртуті летіла над ними, лев і левиця вийшли з хащів деревію та акації, сторожко нюшачи свіже нічне повітря.
— Погукай її, — знову озвався янгол.
— Андрусю, — хрипким голосом сказав Костик і прокашлявся. — Андріяно!
Туман розтав, дзеркальце засвітилося, мов смарагд. У смарагдовому світлі сиділа Андруся в чорній комбінації з мереживами і, посміхаючись, палила цигарку з маріхуаною.
— Привіт, Костику, — заговорила вона першою. — Смурієш?
XX
— Де ти тепер? — запитав він, насилу втримуючи дзеркальце, яке вискакувало з тремтячих рук.
— В Америці, штат Арізона. Костику, уявляєш, тут на тисячу миль жодного українця, жодної громади…
— Яка ти щаслива, — позаздрив Костик.
— Ти в своєму репертуарі, — засміялася вона, затяглася димом і потягнулася.
— Пóтяг-пóтяг, потягусі, Костик хоче до Андрусі.
— Ходи, — запропонувала вона і знову засміялася. Нема гірше, як говорити з Андріяною-під-кайфом. Їй тоді все здається смішним і все по барабану.
— Куди "ходи"? Електричками до Арізони не доберешся.
— Костику, чому ти постійно ниєш?
— Чому я нию? Як же мені не нити, Андрусю, коли я хворий? Усі хворі ниють, більше альбо менше.
— Чим ти хворий?
— Собою! І часом, у якому довелося опинитися! Бо я ніяк не можу народитися і стати собою уповні, бо живу навмання, наосліп, як і всі ви, зрештою, тільки ви не надаєте цій сліпоті і снові розуму аж такого великого значення, тоді як у мені залишився один біль з мене, біль того, кого надто повільно підсмажують на цьому українському вогні, а тоді, коли надумаються зжерти, то побачать, не приховуючи незадоволення, що Костик згорів, що все згоріло і залишився з болю один лиш неїстівний попіл. Куди мені подітися від цієї хвороби? Їхати до твоїх шовіністичних британців і мити їхнє начиння, під акомпанемент ситих відрижок довідуючись від них, що українці взагалі-то недолюдки, які ніколи не вступлять до Європейського Союзу, шляк би його трафив? Сидіти серед своїх здичавілих співплемінників, виглядаючи громадянської війни і плекаючи надію, що, може, поталанить здохнути з голоду, перш ніж вона почнеться? Чим я хворий! А ти не знаєш? Коли роками — марнота, коли роками неможливо заробити на стерпне життя, і на нестерпне — також неможливо, і жодного листа, і нікого не цікавить, як я живу, чи я живий ще взагалі, чи не мучить мене, чого доброго, самотність, коли не приїхала ані одна блядь, щоб…
— Ну, чому ж, — меланхолійно перебила Андруся, — одна приїхала…
Вона мала на увазі себе.
— Жарти у тебе, — пробурчав заскочений Костик.
— Які? Які в мене жарти? — Андріяна задихалася від сміху.
— Маріхуанні.
— Звідки тобі знати, що то є маріхуана? — настала черга Андрусі бути заскоченою.
— Бо вона штиняє аж сюди, на цілий вагон, вчадіти можна. Андрусю, я таки спалив ті нещасні свої книжки, — повідомив він найсвіжішу новину.
— Добре зробив. Усі? Сам? Чи хтось то видів?
— Усі до одної. Разом з Бамбулою і ще двома ураганними художниками. Аліна знімала, за тиждень показуватиме на телевізії.
— Запишете для мене? Я би хтіла то побачити.
— Запишемо. Але там мало лишиться. То треба було чути, бачити, відчувати зблизька. І брати в тому участь. Такий жар! Той жар не гасне дотла.
— А ще хто був? Морозов? Яринка? Іван? Неборак? Бампер? А ти не забув купити чоколядку для Яринки? Пам'ятаєш, за що?
Костик подивився на янгола. Той приклав тендітного пальчика до вуст.
— Яринки зараз немає у Києві, але я не забув. Ми нікого не видзвонили, відпустки почалися.
— А в мене так давно не було жодної відпустки, — зажурилася Андріяна. — Літо скоро перейде, а я все тут…
— Так пусто літо відійшло, — Костик дивився у дзеркальце на величезний шрам над її правою груддю. Колись, іще зовсім юною пацанкою, Андруся хотіла стати амазонкою і намагалася відрізати цю грудь, яка тоді щойно починала рости, батьковим кортиком. Вона десь вичитала, що всі амазонки робили це — задля того, щоб їм зручніше стрілялося з лука. Палаючими стрілами. У нічний океан, над яким течуть солодкі тумани з ароматами акації і жасмину.
— …вже й не дотягнешся рукою, — згадала вона.
— …бо, мов туман, тоненько, — він перевернув дзеркальце і тоскно подивився у свої перемучені очі.
— …скло…, — прошепотіло потойбіччя її голосом і він злякався, що зараз зображення зникне, і хутко перевернув дзеркальце. Андруся була.
— …між літом стало…
— …і між мною… — усміхнулася вона по-Андрусиному.
— …і хай воно пересікло, — він знову перевернув дзеркальце тим боком, який показував його відображення і подумав, що завтра зранку конче мусить поголитися. Вона мовчала. Забула слова?
Манікюрною пилочкою вона підрівнювала ніготь на мізинці.
— …обох нас, — стенула плечима Андруся. Вона ніколи нічого не забувала. У попільничці піднімалася синя цівочка диму від її цигарки, нагадуючи Стрижень Світу. Там, де Андруся, там і центр буття.
— …все ж даю в озброю, — полегшено зітхнув Костик.
— …принаймні стільки супокою, — … … … … … … … … … … … …
— … … … … … … …
— … … … … … …
— … … … … …
— … … … …
— … … …
— … …
— …щоб хоч не битися в те скло, — завершила вона, загасила цигарку, відклала пилочку і гострим нігтиком постукала в далеке арізонське люстро. — Костику, я більше не хочу маріхуани; але я так хочу меду.
Кінець третьої книги