Я нерішуче опустив пістолет. Це було помилкою.
Мене раптом щось сильно вдарило в груди, одночасно я почув гуркіт, і темінь розірвав спалах пострілу.
Болю не було.
Наче хтось повернув вимикач всередині мене – я знесилів миттєво, як гасне лампочка.
Відчуваючи, як обличчя обпікає гарячий пісок, я намагався утримати пістолет, котрий здавався тепер незвично важким. Зненацька він випав з моєї руки, і гострий носок ботинка товкнув мене під ребра.
Темрява вибухнула сліпучою біллю, я став провалюватися в шугаюче жерло вулкану. Хотів крикнути, покликати на допомогу, але ні звуку не вилетіло з мого відкритого рота, тільки струмок гарячої крові в котрій я захлинався.
Час повернувся назад.
Я мчав по сходах, стараючись забратися подалі від розкішного пентхауза Генрі Купера. Боровся з придвірником, відтак вискочив на вулицю. Чутно позаду тупіт поліцейського, що переслідував мене. Постріл і гострий біль, що рвав груди.
Рой говорив опісля, що знайшов мене, стікаючого кров'ю недалеко від входу на кухню.
Вони з Лолою зразу відчули неладне, коли, під'їжджаючи до дому, не побачили вогнів.
Знадобилося десять хвилин, щоб знайти мене, – до того часу я ледве дихав.
Вони удвох внесли мене в хижу і поклали на постіль. Коли Рой почав розрізати сорочку на грудях, я опритомнів.
Побачив біле обличчя друга і його тремтячі руки.
За ним стояла Лола, теж зблідла і напружена.
Мені було так погано, що я насилу ледь міг припідняти голову.
– Що сталося? – Лола вийшла з-за спини Роя і підійшла до мене ближче. – Хто це зробив?
Я намагався сказати, але не зміг промовити ні слова.
– Залиш його, – сказав Рой, – треба спершу подивитись рану.
Знову накотилася темінь. Я встиг подумати, що, вірогідно, помираю, та це мене не обходило. Тільки відчув полегшення, що тоді не буде нестерпного болю.
Коли я знову прийшов до тями, крізь створки жалюзі пробивалося сонце.
Рой все ще сидів біля мене на постелі. Лоли не було видно.
– Ну як ти? – Рой схилився наді мною.
– Нічого, – важко вичавив я. Я був дивовижно слабкий і мав відчуття качки.
– Послухай, Чет, – Рой говорив зі мною чітко і гучно, як з іноземцем, – ти серйозно поранений. Я хотів покликати лікаря, але Лола завадила. Вона сказала, що ти б не дозволив.
– Не треба лікаря.
– Але тобі необхідний лікар, Чет. – Вигляд у нього був стривожений. – Ти серйозно поранений. Я зробив, що міг, проте цього недостатньо.
Я був слабкий, але мозок працював на рідкість чітко. Лікар буде змушений сповістити поліцію, що в мене стріляли. Далі – Фарнворт.
Знадвору донеслися нетерплячі гудки.
Пробурмотівши лайку, Рой підвівся.
– Ці вантажівки зведуть мене з розуму. Я зараз повернусь.
Я закрив очі і впав у дрімоту.
Сонце перемістилося на другий бік закусочної. коли мене розбудив рух біля постелі.
Наді мною схилилася Лола:
– Хто стріляв у тебе?
– Два бандити, – вона схилилася, щоб розчути мій шепіт, – ніколи їх раніше не бачив.
– Вони відкрили сейф?
Я поглянув на неї і ледве пізнав. Шкіра на білому, як крейда, обличчі натяглася так, що виступали кості, вона виглядала на десять років старшою. Я помітив дрібні крапельки поту над горішньою губою.
– Я не знаю.
Зараз мені було не до сейфа.
– Вони говорили про сейф?
– Ні.
– Він зачинений. Не схоже, щоб його відкривали. – Груди під білим халатиком високо зносилися і опадали від хвилювання. – Я мушу знати! Що, коли вони взяли гроші? Я мушу знати!
Я подумав про Едді. Він був професіоналом. Відкрити сейф йому було б не складно. Будь-який, хоч трохи тямущий у справі грабіжник спокійно міг відкрити цю консервну банку.
– Раптом вони взяли гроші?
Я знову почав падати в темноту.
– Я мушу знати! Скажи мені, як відкрити сейф!
Її біле, спотворене як від болю обличчя нависло наді мною. Від неї так і линули хвилі страху і жадоби. І вже падаючи в темноту, здалека, я встиг розчути:
– Зберися з силами і скажи мені, як відкрити його?
Голос, кімната і сонячне світло – все раптово провалилося в чорну порожнечу.
Три дні і три ночі я був на півдорозі між життям і смертю. Усвідомлюючи це, я не відчував страху – мені було байдуже.
Якби не Рой, я не протягнув би й доби. Він майже не відходив від мене і, коли в мене почалася лихоманка, сидів поруч, прикладаючи до мого чола мішок з льодом, допоки лихоманка не відступила.
Була мить, коли жар і біль досягли піка і я несподівано побачив, як у кімнату входить Карл Дженсон.
У нього був такий же здивований вираз обличчя, як у ту мить, коли він застав мене біля розчиненого сейфа. Я спробував заговорити з ним, але не міг вимовити ані слова. Трохи згодом він зник. Більше я його не бачив. Видно, я помирав тоді. Рой опісля говорив, що він вже втратив надію і чекав мого кінця, як раптом жар спав і я почав поправлятися.
Тільки на сьомий день я зміг розповісти про Едді і мексиканця.
– Вони обчистили касу, – сказав Рой, – взяли гроші на заправці і майже всю їжу.
Я подумав про сейф. Чи знайшов його Едді? Проте я нічого не запитав у Роя.
– Схоже, ти викарабкаєшся, – говорив Рой. Його бліде обличчя, втомлений вигляд, темні круги під очима – все говорило про недосипання. – Тобі повезло. Смерть була поруч.
– Ти врятував мені життя, Рой. Вважай, що ми тепер квиті. Дякую тобі.
Він усміхнувся:
– Так, було нелегко нянчитися з тобою і працювати, та тепер, здається, я зможу трохи поспати.
Я був виключений з життя вісім днів і ночей. Лола не приходила. Наскільки їй вдалося заманити Роя за цей час?
– Як ви ладнаєте з Лолою?
Він стенув плечами:
– Я її майже не бачив. Весь час стирчав побіля тебе. – По тому, як він відвів очі в бік, я зрозумів, що він бреше.
– Я тебе попереджував, Рой. Вона дуже небезпечна.
– Їй мене не зачепити. Нічого в неї не вийде.
Ми довго дивилися один одному в очі, і зненацька він різко запитав:
– Що насправді сталося з Дженсоном?
Я б не став йому розповідати, якби не посідаючі мене сумніви, що вона отримала перемогу над ним. Доведеться його як слід налякати.
– Вона вбила Дженсона, а я був телепнем і зарив його.
Погляд Роя зразу став порожнім. Так було завжди, коли він чув те, що йому не подобалося і чого він не хотів знати.
– Вона убила і свого першого чоловіка, – продовжував я, – вона убивця, Рой, бережися її.