– Я звик. – Губи мої пересохли, серце калатало.
– Ти одружений?
– Ні.
– Як ти живеш без жінок?
– Я обходжусь.
Тип з білою краваткою зайшов на кухню з тарілкою сандвічів, котру він дістав зі скляної шафи.
– Візьми, Сол, вони не такі вже й погані, – сказав він з набитим ротом, – слідкуй за хлопцем і розважай його. Я поки роздивлюся повсюди.
Мексиканець взяв сандвіч і почав жувати, біла краватка вийшов.
– Едді дуже суворий, – сказав мексиканець, – ти з ним маєш поводитися чемно. У нього постійно руки сверблять натиснути на спуск. Але якщо його не дратувати, він нічого.
Я не відповів. Говорити було нічого. Зате посилено працював головою. Товстий мексіканець не виглядав надто твердим горішком. З ним, либонь, я справлюся. Якщо я зумію його відключити, то буду готовий вступити в сутичку з Едді. Проти двох відразу не потягну, проте по черзі – ще куди не йшло.
– Скільки у тебе в касі грошенят?
– Небагато. Сьогодні відвезли в банк.
– Ось як? Не повезло. Нам потрібні гроші, і потрібні позаріз. – Він взяв ще пару сандвічів і почав запихати до свого рота . – Ми вважали, що таке місце приносить багато грошей.
– В касі сто баксів.
– Треба більше, приятель, багато більше, і ти їх дістанеш, якщо не хочеш, щоб тобі зламали шию.
Я поставив тарілки на стіл, дихання моє почастішало. Якщо я збираюся заспокоїти цей кусок сала, підхожий момент настав.
Підняв з плити розжарену пательню з шиплячими в жиру курчатами.
– Є ще в автоматі на заправці, – я підійшов до нього з пательнею в руках, – баксів п'ятдесят, а може більше.
Він припідняв зад, стежачи, як я розкладаю курчат по тарілках.
– Дістань більше, хлопче. Едді не з тих, кого можна надути.
Блискавичним порухом кисті я виплеснув з пательні місткість, що шкварчала, йому в пику.
Він загорлав і позадкував від столу. Курчата повисли у нього на костюмі, один застряг у капелюсі. Шкребучи нігтями, мексиканець намагався витягти пістолет, і я, не гаючи часу, врізав йому пательнею по лиснючій пиці, потім, не даючи опам'ятатися, наніс удар в щелепу. Він повільно почав опускатися на підлогу. Я витяг його пістолет, і удар рукояткою по голові завершив справу – мексиканець повалився і лишився лежати, очі у нього закотилися.
У мене тепер був його пістолет.
Випрямляючись, я почув, як скрипнули вхідні двері. Одним стрибком метнувшись до вимикача, я вимкнув світло.
Я не мав ілюзій щодо Едді. ВІн був професійним кіллером. Але принаймні, тепер я був озброєний.
Глава 13
– Сол?.. – роздався в темноті обережний шепіт чоловіка з білою краваткою.
Я безшумно відступив до задніх дверей. Я не був хорошим стрілком і тепер незграбно тримав важкий пістолет. Все-таки він придавав мені певності.
В закусочній запалилося світло. Скрипнула дошка на підлозі.
– Ти тут, Сол?
Я намацав дверну ручку, натиснув і тихенько відкрив двері. Мені здавалося, що легше буде з ним битися на вулиці.
Почувся стогін. У цього Сола голова із залізобетону. Я вважав, що він надовго виключений з гри, та здається, мені треба поквапитися розправитися з Едді, інакше доведеться знову мати справу з двома ворогами замість одного. Задні двері відкрилися безшумно. Два дні тому я сам змастив петлі маслом.
Гаряче повітря пустелі повіяло в обличчя, коли я опинився на сходах, тримаючи пістолет, націлений на двері.
Несподіваний грім пострілу, спалах, куля дзенькнула, майже торкнувшись мого волосся. Здригнувшись від несподіванки, я сплигнув зі сходів у темряву. Цей тип був надто хороший для мене.
Притаївшись у темряві, я ловив звуки, але чув лише скажений стук свого серця. В надії поглянув на залиту місячним сяйвом дорогу, чи не видно там фар автомобіля, що наближається. Дорога була пустельна. Доведеться розраховувати тільки на себе.
Місячне сяйво освітлювало бензоколонку, закусочна і ремонтний сарай тонули у пітьмі. Бунгало теж, проте щоб до нього добратися, треба пересікти освітлений
простір.
Тихенько задкуючи, я почав просуватися вздовж стіни закусочної.
– Гей, розумнику, – покликав тихий голос з темноти від дверей, – кинь пушку і виходь з піднятими руками. Нужбо, кидай пушку!
Його вкрадливий упевнений голос ледь не спровокував мене на постріл в тому напрямі. Та я вчасно зупинився. Тільки викажу себе спалахом, скоріш за все промахнуся, зате він – ні.
Скорчившись, я намагався в темряві розгледіти його, але безуспішно.
– Нужбо, хлопче, – провадив тихий голос, від якого леденіла кров. – Кидай ствол. Тобі нічого не загрожує, якщо вийдеш, послухай мене. Мені потрібні тільки гроші. Виходь.
Здається, голос трохи наблизився.
Я був наляканий. Знав, що варто йому помітити мене, і я мертвий. Повільно-повільно я опустився на землю. Моя рука торкнулася каменя. Я взяв його і жбурнув у темінь, камінь вдарився об стіну закусочної.
Враз стався постріл – загриміло, осліпило спалахом, куля в смертельній близькості просвистіла над моєю головою. Якби я не притулився до землі, мене б зачепило. Він стріляв прямо в мене. Це ще раз підтвердило, що я маю справу з професіоналом.
Спалах я помітив на верхніх східцях, але слідом почувся звук підказавший мені, що він сплигнув униз і розчинився в темряві.
Я почав відповзати, чекаючи, що ось-ось знову пролунає постріл і куля знайде мене.
І тут я побачив його.
Неясна біла пляма рухалась в п'ятнадцяти ярдах від мене.
Цією плямою могла бути тільки його краватка. Для професіонала він проколовся – мішень в темноті, в яку навіть такий стрілок, як я, не міг промахнутися.
Дуже повільно я підняв пістолет і прицілився в білу пляму, палець вже почав тиснути на спуск, та раптом майнула думка, що змусила мене завмерти. Припустимо, я вб'ю його. І що далі?
Просто дивовижно, як в такі критичні моменти швидко починає працювати мозок. Якщо я його вб'ю, на мені повисне мертве тіло. А мексиканець? Що робити з ним? Його вбити теж?
Я не можу подзвонити в поліцію і заявити, що тут два трупи, і що я застрелив двох грабіжників. Рой на цей раз не зможе взяти все на себе. Навіть товстий шериф не настільки тупий, щоб не з'ясувати, що Лола і Рой в цей час були в Уентворті. Як тільки поліція виявить, що це зробив я, мене чекає знову Фарнворт.