– Ви чергуєте всю ніч? – обережно поцікавився я.
– Я закінчую о першій. Потім двері зачиняються. У всіх мешканців є свої ключі, – придверник невдоволено насупився, – ви собі не уявляєте, скільки разів мене серед глупої ночі витягали з постелі через те, що якийсь телепень забув свої ключі.
Здається з придверником мені пощастило.
– На днях Купер загубив свої ключі від сейфа, – сказав я недбало, – своїм викликом він зірвав мені побачення.
– Великий любитель губити ключі, – з гіркотою підтвердив придверник, – на минулому тижні він загубив ключ від вхідних дверей. Витяг мене з постелі о п'ятій ранку.
– Він повертається під ранок?
– Ну, так... Потім спить цілий день... ось таке життя у декотрих...
Я одержав всю потрібну мені інформацію, тому поступово перевів розмову на іншу тему. Ми розмовляли про те, про се, допоки не прибув Купер.
Він прийшов за одну хвилину до одинадцятої.
Я рушив через вестибюль йому назустріч:
– Приніс ключ до вашого сейфа, сер.
Він не одразу мене упізнав, а згадавши, насупився:
– А, це ви. Давайте сюди.
– Треба б поглянути, як він підійде, сер. Може, я піднімуся з вами...
– Гаразд, ходімо.
Він рушив до ліфта, я слідом за ним. Піднявшись на третій поверх, він відкрив ключем двері апартаментів, і ми пройшли до вітальні.
Поки я випробував новий ключ, він стояв поруч. Дика думка прийшла раптом мені в голову – вдарити його, збити з ніг, схопити гроші і втекти. Звісно, я цього не зробив. Тільки знову зачинив сейф і протягнув йому ключ:
– Все гаразд, сер.
– Добре. – Він поклав ключ до кишені. – Дякую.
Його рука полізла було до кишені за чайовими, але зупинилася на півдорозі. Я читав його думки. Адже він вже дав мені два долари, а, на його думку, я і цього не заслуговував.
Цей невеличкий штрих усе вирішив. Останні двадцять чотири години я ще вагався, все чекав імпульсу, поштовху, котрий став би останнім аргументом на користь пограбування. І отримав необхідне.
Я спустився на ліфті у вестибюль, помахав придвернику і вийшов під дощ.
Рой чекав на мене в авто.
– Це був Купер? Товста скотина з червоною пикою?
– Так, це він. – Я вліз до кабіни і сів поруч з ним. – Все гаразд, ми обчистимо його в неділю.
Ми вирішили провернути пограбування в неділю, тому що обоє були вільні від чергування в цей день. Рой взяв напрокат машину, все було готово.
Ніч була волога й темна – це було нам на руку. В такий дощ люди воліють сидіти вдома, хоча в цьому глухому містечку і в хорошу погоду небагато бажаючих бродити по вулицях о першій годині ночі.
Рой заїхав за мною, і ми прибули до "Ешлі Армс", як і розраховували, за п'ять хвилин до першої ночі.
Рой поставив машину на приватній стоянці, втиснувшись між "кадиллаком" і "паккардом". Там під дощем мокло вже машин сорок, не менше.
Ми сиділи в кабіні, спостерігаючи за входом. Слухаючи, як дихання голосно виривається через короткий товстий ніс Роя, я подумав, що йому, мабуть, теж чутно гучний стукіт мого серця.
Коли стрілки годинника на приборній дошці показали першу годину ночі, ми побачили, як з дому вийшов Купер і направився до білого "ягуара," припаркованого ярдах в десяти від нас. Пригнувши голову, Купер пробіг під дощем до машини, не оглядаючись по боках. Ми дивилися, як він засунув свою тушу в "ягуар" і від'їхав у темінь.
– Один вже відчалив, черга за другим, – хрипко сказав Рой.
Через кілька хвилин ми побачили через скло, як придверник зачиняє вхідні двері. Ось він пройшов через вестибюль і спустився по сходах до підвального приміщення.
– Ходімо. – Рой відкрив дверцю.
Серце моє калатало як шалене, поки я брав валізу з інструментом і вилізав з машини. Холодні струмочки дощу трохи охолодили палаюче лице, коли ми бігли до входу.
Ми розподілили обов'язки – я відкриваю двері, а Рой у цей час слідкує, щоб ніхто нас не заскочив.
З вулиці нас помітити було важко – до під'їзду вела довга асфальтована доріжка. Тож ми були в порівняній безпеці. Головне, щоб ніхто не з'явився зсередини, у вестибюлі.
Як на лихо, мені не піддавався замок засклених дверей. У звичних умовах відкрити їх зайняло би три-чотири секунди, не більше, але зараз тремтіли руки. Рой, що стояв неподалік, почав було лаятися, та я вже справився з дверима.
Ми увійшли і нечутно проскочили до сходів. Ліфтом було вирішено не користуватися, раптом придверник ще не ліг і захоче поглянути, хто їздить у такий час.
Піднялися на третій поверх, нікого не зустрівши. Задихаючись від хвилювання, підійшли до дверей Купера.
На цей раз я відкрив замок відразу, першим же ключем. Потім легенько штовхнув двері, вони відчинилися, і ми зайшли до передпокою. Завмерши на місці, довго прислухалися, стоячи в темноті. Десь у глибині апартаментів цокав годинник, і час од часу на кухні включався холодильник.
– Ходімо, ходімо, – поквапив мене Рой, – чого ми чекаємо?
Я попрямував до вітальні і запалив там світло. Рой увійшов слідом, зачинив за собою двері.
– Авжеж, він уміє жити, нічого не скажеш, – бурмотів мій приятель, захоплено роззираючись навколо, – а де сейф?
Підійшовши до картини на стіні, я відсунув її вбік. Потім, повертаючи ручку, набрав цифровий код, вставив ключ. Я зробив і собі запасний, коли виготовляв дублікат для Купера. Відкрив сейф і розчахнув дверцю:
– Поглянь!
Стоячи поруч, ми мовчки приголомшено споглядали на щільні ряди пачок зі стодоларовими купюрами.
– Овва ! – Пальці Роя вчепилися в мою руку. – Та з такими грошима ми до кінця життя не будемо знати ніяких турбот.
І раптом ми обоє почули звук, що змусив нас похолонути. У замку вхідних дверей повертався ключ.
Я так і завмер від страху, застигши як соляний стовп. Все, що мені вдалося, – повернути голову вбік закритих дверей, але решта тіла була паралізована страхом.
Втім, Рой повівся інакше.
Він залишався нерухомим лише долю секунди, та враз схаменувся і почав діяти. Кинувся до вимикача, і вчасно. Ледве він встиг згасити світло, двері розчахнулися.
Стовп світла упав у темряву, висвітивши яскравий білий прямокутник, саме на тому місці, де я стояв.
У дверях з'явилася довгонога блондинка. З секунду ми мовчки дивилися один на одного. Потім вона позадкувала, і від її крику у мене заклало вуха.