Оце якби Кеш так дбайливо клуню мені робив! Він підводить погляд, коли ми проходимо.
— Цього тижня мене вже не сподівайтесь,— каже Кеш.
— Та не горить,— відповідаю я.— Коли прийдеш, тоді й буде,. Сідаємо на підводу. Кора прилаштовує на колінах коробку з пирогами. Дощ таки певно збирається.
— Не знаю, що він і робитиме,— каже Кора.— Просто не знаю.
— Бідний Енс,— кажу я.— Тридцять з гаком років вона силувала його до роботи. Не дурно ж і втомилася.
— А я гадаю, вона ще тридцять років стоятиме у нього за плечима,— каже Кора.— А коли не вона, то інша яка, що він знайде їй на зміну ще до того, як почне збирати бавовну.
— На мою думку, Кеш і Дарл могли б уже й поженитися,— докидає Юла.
— Цей бідолашний хлопчина, — зауважує Кора. — Цей неприкаяний малюк...
— А Джуел? — питає Кейт.
— йому теж пора, — каже Юла.
— Гм,— каже Кейт.—Мабуть, і справді. Мабуть. Гадаю, у наших краях чимало таких дівчат, що не хотіли б його проґавити. Хоча зловити його діло нехитре.
— Кейт, ти що!.. — каже Кора. Підвода порипує.—Цей бідолашний малюк...
Вночі таки буде дощ. Атож, добродію. Підвода рипить, коли суша. Та це річ терпима, що там говорити.
— Але вона мусила б таки взяти пироги, коли обіцялася, — каже Кейт.
ЕНС
Клята дорога. А воно ще й на дощ хмариться. Я стою тут і ніби в живі очі бачу, як за ними постає щось таке, наче мур, і відгороджує їх від моєї обіцянки. Я роблю все, що можу, от тільки важко настроїтись, але ж ці кляті хлопці!..
Прослалась під самими дверима, щоб кожне лихо сюди забредало. Я говорив Едді, це нікуди не годиться — селитись над дорогою, а вона відказала —що ж ти з неї візьмеш, коли вона жінка: "То й перебирайся собі куди-інде". Говорив же я їй, це не на добро, бо господь проклав дороги, аби ними мандрувати, того ж то вони у нього й пласкі на землі. Коли він хоче чогось такого, що повсякчас було б у русі, то й робить його довгим, як от дорога, кінь або підвода, але коли хоче чогось нерухливого, то робить його високим, як дерево чи людина. Тож він ніколи й у думці не покладав, аби люди жили на дорозі, бо що, питаю я, було перше: дорога чи хата? Чи ж хто-небудь бачив, аби він проклав дорогу попри хату? Так я питаю. Ні, ніхто ніколи такого не бачив, кажу, бо чоловік повік не матиме спокою, коли поставить хату в такому місці, де кожен, проїжджаючи возом, може плюнути тобі під поріг, де ніколи не маєш спочинку й тебе так і підбурює схопитися й повіятись світ за очі, тоді як бог мав на меті, аби люди пробували на місці, як дерево чи колос пшениці. Бо коли б він хотів, аби людина безнастанно снувала з місця на місце, то хіба б він не міг зробити її такою довгою, як от змія? Звісно, міг би.
Прокласти її так, щоб кожне лихо до тебе просто в хату лізло, що й клопоту не обберешсяі І примусили мене платити за Кеша, аби він вивчився теслярському реместву—якби ж не дорога, він би й не додумався до цього. А там ще звалився з даху й цілих півроку ані руки не міг звести, тоді як ми з Едді так тяжко гарували, бо ж стіль-ки-оно роботи, коли він навіть пилки не годен був утримати.
Та ще й Дарл. Хочуть мене з ним порізнити, чортяки. Не те, щоб я боявся роботи: я завжди заробляв і на себе, і на родину, і дах мав над головою, а просто їм закортіло позбавити мене помічника, бо ж його тільки своє цікавило, у нього в очах тільки й була земля. Я кажу їм: спершу то було нормально, що в очах у нього була сама земля, бо ж тоді вона вільно розпросторювалась на всі боки, але от відколи сюди прийшла дорога і перемежувала весь край, а в нього й далі в очах була сама земля, мені стали погрожувати, що спровадять його, спробують законним чином позбавити мене помічника.
І примушують мене за це платити. Вона була дужа й здорова, як тільки жінка може бути, ото якби ж не ця дорога. А тепер лягла собі, спочиває на ліжку, ні в кого нічого не просить.
— Ти хвора, Едді? — питаю її.
— Ні, не хвора, — відказує.
— То полеж та відпочинь, — кажу. — Я так і знав, що ти не хвора. Просто втомлена. Полеж відпочинь.
— Я не хвора,— вона каже.— Зараз я встану.
— Лежи спокійно й відпочивай, — кажу я. — Ти просто втомилася, Завтра встанеш.
І так вона й лежала, дужа й здорова, як тільки жінка може бути, якби не ця дорога.
— Зовсім я по вас не посилав, — кажу я йому, — Хто завгодно може посвідчити, що я не посилав.
— Я знаю, що ти не посилав, — відказує мені Пібоді. — Я й не сумніваюся. Де вона?
— Лягла собі полежати, — кажу я. — Просто притомилася трохи, але вона...
— Вийди звідси, Енсе, — він мені. — Вийди посидь на ґанку.
І тепер я мушу платити за це, коли в мене жодного зуба в роті иема. і тільки надія колись спромогтися на вставні зуби, аби я міг споживати божий харч, як людині годиться, а вона була дужа й здорова, як тільки жінка може бути, до того самого дня... Мушу платити, коли припекла потреба мати тих три долари. Платити за цю дорогу, якою подалися хлопці, аби заробити ті гроші. А тепер я ніби в живі очі бачу, як поміж нами постає стіна дощу, насувається дорогою, мов мана, наче на всій людній землі нема десь іншої хати, яку міг би заливати дощ.
Я чував, як люди кленуть свій талан, але ж то грішники — що заробили, те й мають. А на мені нема ніякого прокляття, ніякої шкоди я не чинив, аби мене проклинати. Я не дуже побожний, це правда. Але я знаю, що в серці у мене мир. Що я робив у житті, то воно — ні краще й не гірше, ніж інші робили, ті, які вдають із себе бозна-що, і я знаю, що господь бог подбає за мене, як за горобця, втомленого від знесилля. Та все-таки негаразд це, коли людині у скруті так може дошкуляти дорога.
Вардаман з'являється з-за хати, в крові по коліна, як свиня, а ту рибину, мабуть, порубали сокирою на шматки, а може, й ні, може, викинули геть, аби він міг збрехати, що її зжерли собаки. Що ж, я й не можу сподіватись від нього чогось іншого, як від його дорослих братів. Він никає туди-сюди, дивиться на хату, тихенько сідає на приступку.
— Х-ху, — каже, — я так наморився.
— Іди помий руки,— я йому кажу.
Жодна жінка не здужала б так тримати їх у руках, — що дорослих, що малого, — як Едді, це вже правда.
— У ній було повно крові й нутрощів, як у свині, — каже він. Але ця погода так доймає, що у мене просто душа ні до чого не