лежить.
— Тату,—питає він, — то мамі гірше?
— Іди помий руки, — кажу я. Таки не лежить душа.
ДАРЛ
Він був цього тижня в місті: чуприна на потилиці рівненько підстрижена і між волоссям та засмаглою шиєю — біла смужка, мов біла кісточка. Ні разу він і не оглянувся.
— Джуеле, — кажу я. Дорога біжить назад між рухливими вухами мула, як у проймі, зникає під підводою, наче вона стрічка, а передня вісь — це шпулька. — Ти знаєш, що вона помирає, Джуеле?
Треба двох, щоб створити тебе, і ось один з них помирає. Так світ доходить до кінця.
Я кажу Дьюї Дслл:
— Ти ж хочеш, щоб вона померла, бо тоді зможеш поїхати до міста, хіба ні?
Вона не скаже того, що ми двоє й без слів знаємо.
— А не говориш ти тому, що коли скажеш, бодай самій собі, то побачиш, що це правда, — хіба ні? Але ти, однак, знаєш, що це таки правда. Я можу тобі мало не самий день назвати, коли ти в цьому переконалася. То чого ж ти цього не хочеш визнати, бодай сама перед собою?
Але вона не скаже. У неї тільки одне на язиці: "Хочеш татові виказати? Хочеш його вбити?"
— Ти не можеш повірити, що це правда, бо тобі в голові не вкладається, щоб Дьюї Делл, Дьюї Делл Бандрен, виявилась така безталанна, хіба ні?
Сонце вже з годину над обрієм, воно зависло кривавим обводом вище грозяних хмар — світло набрало мідяної барви, на око зловісне, в ніс ударяє сірчастим духом блискавки. Коли приїде Пібоді, без мотузки не обійтися. Розбух черевом від холодної городини. На просяк* лому сіркою повітрі доведеться їм витягувати цього пухиря мотузкою по крутій стежці.
— Джуеле, — кажу я, — ти знаєш, що Едді Бандрен помирає? Що Едді Бандрен помирає?
ПІБОДІ
Коли Енс нарешті покликав мене з власної своєї волі, я сказав: —— Тепер він уже доконав її.
І ще я вилаявся добряче й вирішив спершу, що не поїду, бо ну ж раптом вдасться щось зробити, підлікувати її? І якщо й на небі така сама ідіотська етика, як у медичному коледжі, і якщо це знову Верной Талл викликав мене в останню хвилину, як він має звичку робити, заправляючи Енсовими грішми як своїми власними? Але коли добре розвидніло і можна було завбачити, куди погода хилиться, я зрозумів, що це не хто, як Енс посилав. Бо ніхто, крім найбільшого невдахи, не може потребувати лікаря перед самою бурею. І ще я зрозумів, що якщо кінець кінцем сам Енс вирішив викликати лікаря, то вже запізно.
Коли я добрався до джерела, зліз із брички й прив'язав коней, сонце сховалося за краєм чорної хмари, схожої на важенний гірський хребет, притрушений зверху попелом; було зовсім безвітряно. Дзижчання Кешевої пилки чулося за цілу милю. На вершині кручі над стежкою стоїть Енс.
— А де кінь? — питаю я.
— Джуел забрав і поїхав, — відповідає він. — Він один тільки може дати йому раду. Доведеться вам, либонь, пішака сюди вибиратись.
— Це мені пішака вибиратись, маючи двісті двадцять п'ять фунтів ваги? — кажу я. — Вибиратись на цю лису гору?
Він стовбичить собі там біля дерева. Великої помилки допустився бог, що дав деревам коріння, а цим енсам бандренам ноги... Якби поміняти їх місцями, можна було б не боятися, що колись не стане лісів у цій країні. Та й у будь-якій іншій.
— То що ж ти хочеш, щоб я робив? — кажу я. — Щоб я стримів тут, коли з цієї хмари сипне злива і змиє мене геть?
Навіть верхи на коні мені треба було б із чверть години, щоб піднятися через пасовище на верхів'я і дістатись до хати. Стежка кривулясто вигинається крутим схилом. Енс не був у місті років дванадцять. І як тільки його мати вибралася сюди, щоб його спородити, коли він син своєї матері!
— Вардаман несе мотузку, — каже він.
Перегодом з'являється Вардаман з мотузкою від плуга. Один кінець він дає батькові, а сам, розмотуючи другий кінець, спускається стежкою.
— Тільки міцно тримай, — кажу я. — Я вже записав цей виклик у свою книжку, тож тобі все одно доведеться платити, доберуся я до вас, чи ні.
— Та тримаю, — каже Енс. — Можете дертись нагору.
Щоб мене чорти взяли, коли я розумію, чому не покинув усе це діло. Чоловікові сім десятків років, важить він понад двісті фунтів, і оце щоб його отак тягали цими клятими горами вгору-вниз на мотузці! А все, мабуть, тільки тому, що кортить довести рахунок у банку до п'ятдесяти тисяч доларів, перше ніж облишу роботу.
— Що це твоя жінка думає, — кажу я, — хворіти на вершині такої гемонської гори?
— Та вже вибачайте,— каже він.
Він попускає мотузку й просто кидає її, завернувши додому. Тут нагорі ще є трохи денного світла, такого кольору, як сірчасті сірники. Дошки скидаються на смужки сірки. Кеш не оглядається. Верной Талл каже, що він кожну дошку підносить до вікна, щоб вона побачила і сказала, чи добре виходить. Нас доганяє хлопець. Енс переводить на нього догляд.
ТІ
— А де мотузка? — питає він.
— Там, де ти її покинув, — відповідаю я. — Але не мороч нею голови. Мені ж однаково ще спускатися. Я не хочу попасти тут під негоду, а то ще закине мене чортзна як далеко.
Над ліжком стоїть дівчина, обмахує її. Коли ми входимо, Едді обертається й дивиться на нас. Вона вже десять днів мертва. Я гадаю, вона надто довго була частиною Енса, отож і не могла змінитися, якщо це таки зміна. Пам'ятаю, замолоду я вірив, що смерть — явище тілесне; а тепер я знаю, що це всього-на-всього функція душі, і то саме душі тих, хто зазнає втрати. Нігілісти вважають це кінцем, ті, котрі беруть глибше, — початком, тоді як насправді воно просто щось таке, як ото коли один пожилець чи й ціла родина покидають своє мешкання або місто. '
Вона дивиться на нас. Здається, тільки очі в неї й живуть. Ті очі наче торкаються нас, але не зором або чуттям, а так як от струмінь зі шланга торкається, пружно вирвавшись із отвору. На Енса вона зовсім не дивиться. Вона дивиться на мене, потім на хлопця. її тіло під ковдрою, мов оберемочок трухлих прутиків.
— То як, міс Едді? — питаю я. Дівчина не перестає махати віялом. — Як себе почуваєте, сестричко? — Схудла її голова лежить на подушці, погляд звернений до хлопця. — І вибрали ж ви годину, щоб затягти мене сюди й накликати бурю!
Потім я випроваджую Енса і хлопця. Вона дивиться, як малий виходить з кімнати. Живуть лише її очі.