Оце тому, знаючи, що він знає, я розмовляю з ним з ненавистю.
Він стоїть на порозі, дивиться на маму.
— Чого тобі, Дарле?— питаю я.
— Вона помирає,— каже він.
І ця стара індичка, Таллова жінка, приходить сюди, щоб не проґавити її смерті, але я всіх їх одурю.
— А коли вона помре?— питаю я.
— Ще до того, як ми повернемося,— каже він.
— Чого ж ти тоді Джуела з собою береш?— питаю я.
— Щоб допоміг мені вантажити,— каже він.
ТАЛЛ
Енс усе потирає коліна. Комбінезон його вицвів, на одному коліні латка з вовняних вихідних штанів, натерта аж до металевого блиску.
— Страшенно це все мені не подобається,— каже він.
— Часом людині доводиться наперед метикувати,— кажу я — Та сяк чи так, а шкоди від цього не буде.
— Вона схоче відразу й рушити,— каже він.— Адже до Джеффер-сона не близький світ.
— Але дороги зараз непогані,— кажу я. Хоча вночі, мабуть, піде дощ. Його рідня похована у Новій Надії, щонайдалі за три милі. Тільки ж це так на нього схоже — взяти собі жінку, що родилася звідси за добрий день дороги, а помирати надумала тут.
Він дивиться через поле, потирає руки об коліна.
— Страшенно не подобається,— каже він.
— Але вони вчасно повернуться,— кажу я.— Нема чого переживати.
— І все-таки три долари,— додає він.
— А може, їм і не буде потреби спішити назад, хтозна,— кажу я,— Маймо надію.
— Ні, вона вже відходить,—каже пін,—Вирішила, що пора.
Тяжка доля у жінок, що й казаіи. У декотрих. Пам'ятаю, моя матінка дожила до сімдесяти років з гаком. Працювала день у день, дощ чи сонце, не хворіла ані разу, відколи останню дитину привела, аж це одного дня розглянулася круг себе, пішла, взяла ту мереживну сорочку, яку тримала сорок п'ять років і ні разу із скрині не діставала, надягла її, лягла на ліжку, вкрилася під шию і склепила очі. І ще сказала: "Ви тут глядіть за татусем. А я вже втомилася".
Енс потирає руки об коліна.
— Бог дав, бог узяв,— каже він.
Нам чути, як за рогом Кеш стукає молотком і пиляє. Правда. Найщиріша правда.
— Бог дав, бог узяв,— і я кажу.
Знизу йде малий. Тягне рибину мало не таку здорову, як він сам. Бухає її на землю, крекче: "Х-ху!" і спльовує через плече, мов дорослий. Вона мало не така здорова, як він сам.
— Що це?— питаю я.— Кабанюга? Де ти її спіймав?
— Під мостом,— каже він.
Він перевертає рибину, вона зісподу, там, де мокро, вся в багнюці, очі стирчать з-під бруду.
— Ти що, так її тут і залишиш?— питає Енс.
— Я покажу мамі,— каже Вардаман.
Він дивиться в бік дверей. Нам чути розмову — доносить протяг. 1 Кеша чутно, як він гупає, збиває дошки.
— Там хтось прийшов,— каже малий.
-~ Це мої,— пояснюю я.— їм теж цікаво буде на рибину подивитись.
Він нічого не відповідає, стежить за дверима. Потім опускає погляд на рибину в багнюці. Перевертає її ногою і штрикає великим пальцем в очницю. Енс дивиться через поле. Вардаман переводить погляд на Енсове обличчя, тоді знов на двері. Потім обертається і вже доходить до рогу дому, коли його окликає Енс, усе так само втуплений у далечінь.
— Візьми почисть рибину,— каже Енс. Вардаман зупиняється.
— А чого я, а не Дьюї Делл?— питає він.
— Я тобі кажу почистить,— каже Енс.
— Але, тату...— огинається Вардаман.
— Візьми й почисть,— каже Енс.
Він не озирається. Вардаман вертається й піднімає рибину. Вона вислизає у нього з рук, вимазуючи його брудом, і хляпається на землю, ще більш забрьохуючись, ротата й балухата — вона поринає у порох, наче соромиться бути мертвою, наче хоче швидше зникнути з очей. Вардаман кляне її. Кляне, як дорослий,— стоїть над нею, розставивши ноги. Енс не оглядається. Вардаман знову піднімає рибину і йде з нею круг дому, несе її на руках, як оберемок дров, вона звисає з обох кінців, голова й хвіст. Мало не така сама здоровенна, як він сам.
В Енса з-під рукавів виступають зап'ястки: ніколи я не бачив, щоб на ньому була сорочка його розміру. Вони всі у нього схожі на Джуе-лові недоноски. Хоча ні, не Джуелові. Просто він занадто довгорукий, навіть як на свій високий зріст. І плям від поту на них немає. Це вже непомильна ознака, що ніхто, крім Енса, їх не носив. Очі в нього, як пригаслі жарини серед обличчя, задивлені ген через поле.
Коли тінь лягає на сходинки, він каже:
— П'ята година.
Саме як я підводжуся, на порозі показується Кора й каже, що нам час їхати. Енс схиляється до своїх черевиків.
— НІ-ні, містере Бандрен,— каже Кора;— не вставайте.
і Він таки узуває черевики, обережно встромляє в них ноги — він це рооить, як і все інше, немов боючись, що воно в нього не вийде, отож даремно й пробувати. Коли ми піднімаємось у сіни, черевики гупають по підлозі, як залізні. Він підходить до дверей кімнати, де лежить вона, і кліпає очима, так ніби придивляється і лише потім бачить, сподіваючись при тім угледіти, що вона вже сидить на стільці чи підмітає підлогу, і втуплюється так здивовано, і виявляє, що вона й досі у ліжку, а Дьюї Делл досі обмахує її віялом. Він так і застряє там, наче йому більш нікуди йти й нема чого робити.
— Ну, ми, мабуть, уже поїдемо,— каже Кора.—Мені ще курей годувати.
Та й на дощ збирається. Хмари, такі, як оце, не обманюють, і бавовна з кожним божим днем достигає. То вже буде свіжий клопіт для нього. Кеш усе ще обтісує дошки.
— Бо що ж ми тут можемо зробити,— додає Кора.
— Енс сповістить нас,— кажу я.
Енс у наш бік не дивиться. Він роззирається й кліпає з тим своїм здивованим виглядом, наче геть виснажений власним дивуванням, а тепер здивований і своїм виснаженням. Оце якби Кеш мені клуню так дбайливо робив!
— Я казав Енсові, що, може, і не буде такої потреби,— кажу я.— Маймо надію.
— Ні, вона вже вирішила,— каже він.— Таки затялася відійти.
— Цього нікому з нас не минути,— каже Кора.— Хай господь тримає вас у своїй ласці.
— А щодо жнив,— кажу я. І знов повторюю, що допоможу йому в разі скрути, коли жінка хвора і все таке. Як. і більшість людей навкруги, я так часто допомагав йому, що тепер уже й не відмовиш.
— Хотів я сьогодні й почати,— каже він.— Але щось ніяка робота не йде до рук.
— Може, станеться, що вона піддужає, а ти зляжеш,— кажу я.
— На все господня воля,— відповідає він.
— Хай господь тримає вас у своїй ласці,— повторює Кора.