— Якщо золото завжди супроводить кварц, чом би не пошукати його на підступах до Каракумів? А що, коли там виявиться друге Ельдорадо?
Вернер замислився.
— А ти маєш рацію, — не одразу відповів він, — з тебе вийшов би хороший геолог.
Та все ж як не вчитувався Тарас Григорович в підручник геології, деякі питання лишалися для нього неясними, і він часто засипав Вер-нера запитаннями, на які той не завжди міг відповісти.
Якось, розглядаючи грудку крейди, він задумливо сказав:
— Ну добре. Зрозуміло, що це відкладення дрібних черепашок на морському дні. Але ж звідки могла б узятися крейда за кілька сот верст од морського берега?
— Не забувай, Тарасе, що поверхня землі перебуває в постійному, але надзвичайно повільному русі: одні місцевості піднімаються, а інші, навпаки, опускаються і згодом стають дном морським. Колись Ламаншу не було, Британські острови були частиною європейського континенту і Темза впадала в Сену, а твій рідний український степ був дном моря.
— Отже наша планета наче жива, ніби дихає? — посміхнувся Шевченко. — Адеж тоді протікав Дніпро?
— Дніпра тоді не існувало. Це було до народження Дніпра. До народження Дніпра...
Ці спокійно-жартівливі слова наче обпекли поета. Не міг він одразу собі уявити і схопити неосяжний зміст цих трьох слів...
І раптом його творча уява художника розкрила перед ним повну величі дивовижну картину:
Неосяжне море... Уява примушувала час проноситися в такому темпі, щоб можна було побачити, як наче перші таловини напровесні з'являються на поверхні моря темні плями землі. Вони ширшають, наче ростуть з води, зливаються одна з одною, і ось вже розкинулася перед очима чорно-сіра рівнина, густо всипана сірими черепашками. Це новонароджений суходіл. Де-не-де з'являється на ньому перша рослинність — невідомі вічнозелені кущі, розкішні квіти... Тисячоріччя мигтять перед очима сторінками одвічного літопису Землі... В низовинах ще стоять сині озера солоної води. Одні з них повільно пересихають, і яскраво блищать солоною памороззю їх сніжно-білі спорожнілі чаші, як та рівнина в Каракумах... До інших поспішають з веселим дзюрчанням перші струмочки свіжої джерельної води... Вони уперто прокладають собі шлях крізь ліси й луки, зливаються один з одним — і світлими, і тихими річками звиваються серед зеленого степу, вливаються в зустрічне озеро, щоб відпочити після свого примхливого бігу. Всіх їх вбирає озеро в своє темне лоно, і скоро вже тісно стане йому в крутих берегах, і напирає воно на свої береги, прориває їх, і вже рікою мчить ген-ген далеко на південь свою жовтувату воду, вбираючи в себе всі зустрічні річки та струмочки, що по-дитячому дзвінко балакають і граються з сонцем в маленьких балочках та в дрібних камінцях.
Аж ось гранітний кряж заступає дорогу ріці. Вона зупиняється, нарощує сили для нового ривка: адже ж вона мусить подолати ці скелі. Набрякають її темні води, риють землю, шукають тріщин і розколин у скелях... А з півночі та з боків все набігають річки й струмочки, поспішають на допомогу блакитному велетню і, як відсталі в поході солдати, одразу стають у стрій. Вище й ширше здіймаються води. Гри —васті піняві хвилі гнівно б'ють об скелі, підривають їх зі споду, натис-кають на них могутніми грудьми — із оглушливим ревом та гуркотом обвалюється кам'яна перешкода. Клекоче пінявий потік, мчить із собою уламки скель, столітні дуби, видерті з корінням, і величезні брили землі... На багато верст чути грізний гуркіт порогів, а вода мчить по прискалках положистого кряжа, вирує й клекоче клубочиться сивою піною... Ось вони, новонароджені пороги: Кодак... Сурський... Ло-ханський... Ось він, сивий велетень Ненаситець! Шевченко підводиться і простягає руку вперед.
— Так народився Дніпро: поламав геть усі перешкоди, видерся крізь скелі на волю і пішов степом до Чорного моря!.. Так і я мушу все подолати, мушу ввібрати в себе всі сльози народні, весь гнів поневолених і скривджених, всю ненависть народну до гнобителів і боротися за народ, за волю.
— Щасти тобі доля, — сказав Вернер проникливо й урочисто. — бо ж тоді б і наша страдниця — Польща стала вільною і єдиною.
Тепер, коли Вернер з'їжджав на берег, Шевченко завжди супроводжував його і, якщо там не траплялося цікавих краєвидів для малювання, брав найжвавішу участь у збиранні зразків різних порід для мінеральної колекції. Бадьорий і веселий повертався він на шхуну і ввечері довго розглядав разом з Вернером свої знахідки.
— У нас на борту є гри ящики книжок, — сказав поетові якось Бутаков. — Віршів там небагато: крім Лєрмонтова та Пушкіна, нічого нема, але, коли вас цікавлять, наприклад, мандрівки по морях земної кулі або ботаніка чи географія, — корабельна бібліотека до ваших послуг.
І Шевченко, звичайно, жадібно накинувся на книжки. Там були твори Гумбольдта135 та славетних французьких мандрівників Aparo136 й Дюмон-Дюрвіл137, спогади Крузенштерна138 та інших. У них цікаво розповідалося про природу далеких суходолів та островів, про життя їх народів, звичаї та культуру. "Чи скинули вже там люди свої кайдани, чи ще поділяють гірку долю російських, українських та польських селян?" — питав себе кожного разу, розкриваючи нову книгу, Шевченко. Жахлива доля африканських негрів, що їх продають у рабство в Сполучені Штати Америки, найбільше вразила його.
Ніяк не міг тільки простити географу і мандрівнику Гумбольдту, який так палко співчував неграм та іншим заокеанським рабам, що він так нерішуче і мляво висловлюється проте кріпацтва в своїй Німеччині, в Австрії та Російській імперії, яку він мав можливість добре вивчити під час своїх мандрівок по Уралу, Алтаю, Каспійському узбережжю та по інших кутках Росії.
Під впливом творів Гумбольдта Тарас Григорович зацікавився ботанікою, і тепер разом з Вернером збирав рослини для гербарію експедиції. Він старанно викопував їх, пересаджував у горщики і доглядав на борту "Константина".
Проте хоч якими цікавими речами він зараз займався, а з пам'яті не зникала жахлива казарма, де зазнають мук стільки людей. Надто скоро за кількома бешкетниками й невиправними злочинцями, справжніми покидьками суспільства, розглядів він там десятки непокірних кріпацьких душ, які не втратили почуття людської гідності. За нескоримість страждали ці люди. Не один раз згадував їх Шевченко. І в такі хвилини проминав і цікаву рослину, і уламок незнайомої породи...