Це було прикро.
Саме такі люди, як його супутники, відкривають нові материки й острови, вигадують нові машини, руйнують своїми відкриттями старі забобони, знищують авторитети і віджилі філософські системи, розгадують таємниці природи. Такі люди й тепер замерзають у льодових торосах Північного океану, шукаючи шлях до північного полюса, гинуть від спраги в африканських та азіатських пустелях, їх поїдають дикуни на островах Великого океану, або продають у рабство, чи приносять в жертву своїм богам. Та й у Європі їх колись палили на вогнищах отці-інквізитори.
Душа сповнювалася бажанням розділити думи і труд цих героїв і мучеників знання.
В думках Шевченко порівнював своїх супутників з колишніми знайомими — гусарами та уланами з кола веселих базік та безтурботних п'яниць-мочеморд, з дідичами, хуторянами, з так званими "любителями рідної старовини", що на словах тільки й думають про народ і люблять натякати за чаркою про реформи й визволення селян від кріпацтва, а на ділі...
І від цього порівняння народжувалися гострі, гнівні вірші про тих далеких "друзів народу", одягнених у свитки й вишивані сорочки, отих вовків в овечій шкурі.
Писав він і про царів, здирав з них лаври, пурпур і віссон, показував їх у всій їх потворній та огидній наготі — розпусниками, душогубцями та лицемірами.
Всі ці думки та почуття позбавляли Шевченка сну і душевної рівноваги.
Бутаков і всі інші помічали, що з Кобзарем не все гаразд: чи то тужить він за батьківщиною, чи то захворів.
А Шевченко ходив мовчазний, насупивши свої кошлаті брови, або тікав у кубрик, до матросів. З ними він оживав, жартував, співав, слухав їх розповіді про далекі моря і країни і неохоче повертався до кают-компанії, коли надходив час обідати або спати.
Тільки з Томатом Вернером він почував себе вільніше, мабуть, тому, що і той був засланцем і рядовим лінійного батальйону, а може, ще й тому, що познайомилися вони у Горна.
Якось стояв "Константин" на якорі біля невеличкого острова. Бутаков з Макшеєвим та Акишовим поїхали на берег для зйомки, а штурман Поспєлов з Істоміним взяли рушниці і пішли полювати, щоб внести приємний додаток до корабельної їжі, і Вернер з Шевченком лишилися віч-на-віч. Вернер розкладав і сортував на столі зразки гірських порід і скам'янілості, зібрані на Кугаралі та інших островах для геологічної колекції, а Шевченко гриз олівець, замислившись над якимсь віршем. Раптом він перекреслив написане, подер папірець на дрібні клаптики і кинув їх у море крізь відчинений ілюмінатор.
— Не витанцьовується? — співчутливо спитав Вернер, підводячи очі від скам'янілої мушлі третинного періоду.
— Хай йому чорт! — вилаявся Шевченко.
— От і я ніяк не можу визначити цю кляту черепашку, — зітхнув Вернер з досадою і, озирнувшись на двері, додав: — я так запрацювався, що треба неодмінно якось освіжитися, провітритися. Давно вже хотів я тебе попросити, Тарасе, розкажи мені хоч трохи про живопис. Живу вже тридцятий рік і нічого в ньому не тямлю, просто соромно признатися. Іноді почнете ви з Макшеєвим таку розмову, називаєте різних митців, а я сиджу та тільки кліпаю очима, як справжній дикун.
— Як же ти можеш нічого не тямити в мистецтві, коли ти вчився в гімназії?! Адже ж ти шляхтич?
— Знав би ти, як я ріс та вчився! — Вернера аж пересмикнуло. — Звичайно, нашим польським засланим я цього не розповідаю: вони хоч і вважають себе революціонерами, але більшість з них насправді... Ну, та чорт з ними! Батько мій був такий бідний, що служив у князя Гедройца машталіром і ледве вмів підписати своє ім'я. З дітей я був найстарший, а за мною ще семеро. Коли вийшло мені десять років, взяли мене до роботи у панській стайні. Батько мріяв вивести мене в люди, та не було за що... Але несподівано мені поталанило. Наказали якось батькові копати в парку ями для стовпів: будували там нову альтанку. Копав батько, копав і раптом лопата натрапила на щось тверде. Копнув він ще раз і викинув з ями якийсь казенок. У ньому були гроші: мідні, срібні та трохи золотих. Довго думав батько: віддати князеві гроші чи залишите собі. Мати почала плакати: "Це пан Біг, — каже, — послав, щоб вивести Томаша в люди. Не віддавай!" Подумав батько, помолився і залишив гроші собі. Справили мені чобітки — перші чоботи в моєму житті, справили одіж, придбали книжки і віддали в школу. Та не так воно все сталося, як гадалося. Тільки на два роки вистачило грошей і довелося мені знов піти до стайні, тільки не кинув і науки. Встанеш удосвіта, треба гній прибрати від двадцати коней, вивезти його, нової соломи підстелити, коней почистити, гриви та хвости позаплітати, вівса їм кинути, сіна, понапувати... Поспішаєш, щоб не спізнитися в школу. Та й після школи не знаєш за що братися: бігти до стайні чи за книжки сісти. Спочатку склав я іспити за три класи, потім за п'ять... Насилу закінчив реальне училище і потрапив до технологічного інституту. І знову лихо: треба самому вчитися і молодшим допомагати. Батько тоді вже помер...
Товариші навчили мене любити свою батьківщину. Мало зробив я для неї — майже нічого, але й цього було досить, щоб кинути мене за грати... Одного боюся: не бути мені вже ніколи інженером-техно-логом, — скрипнув Вернер зубами і відвернувся, щоб сховати сльози розпачу на очах. — Я й читав дуже мало, і в театрі був лише один-єдиний раз там, у Варшаві, — додав він і почав нервово пересувати розкладені на столі камінці, не помічаючи, що знов перемішує вже посортоване.
Шевченко мовчи підійшов і обняв його.
— Прости, братику, за дурне слово. Звичайно, розповім я тобі про живопис і про все. Ой, як я тебе розумію! От сидите ви всі за столом, розмовляєте. Про магнітне схилення, девіацію, яку-небудь там мезозойську еру, ізобари. Слухаю, дурень дурнем. Навчи мене хоч своєї геології. Може, хоч в чомусь тобі допоможу, не почуватиму тут себе стороннім.
— Та звичайно ж навчу! — кинувся Вернер до Шевченка. — Хоч одразу почнемо! Добре?
Після бесіди з Вернером Шевченко повеселішав. Томаш дав йому прочитати свою геологію, і Тарас Григорович мало не вивчив її напам'ять. Мозок його так зголоднів в Орську без розумової поживи, що жадібно всмоктував кожну краплину знання, як пересохла земля — несподіваний дощ. Якось, роздумуючи про подоланий шлях, Шевченко сказав Вернеру: