— Цить, дурню!!! Без розмов у строю! — гарчав Глоба і тикав до носа Тараса Григоровича волохатий кулак, але вдарити не наважувався.
Долгов недурно казав, що за поета клопочуться в Петербурзі високопоставлені особи. Краще не ризикувати своєю кар'єрою заради кількох вибитих солдатських зубів.
— Відшмагаю! Крізь стрій прожену, якщо ловитимеш гав! — репетував він уже тоном нижче і кидався до іншого взводу, помітивши й там якесь безладдя.
Шевченко зітхав і підтягувався. До кінця муштри коліна його більше не згиналися, а "кирпатий" носак не висувався вище загального рівня.
На свята і в табельні дні, яких було щомісяця, крім неділь, не менше двох-трьох, Шевченко йшов у степ, до річки Орі, яка впадала в Урал за дві-три версти від фортеці. І там, упевнившись, що ніхто з казармених п'яниць, а тим більше з начальства, не йде за ним назирці, Тарас Григорович влаштовувався в густих кущах, витягав з-за халяви крихітну записну книжечку і писав вірші рідною українською мовою, якою тут ніхто не говорив, навіть не розумів її.
Думки Шевченка завжди були на батьківщині. Варт було йому заплющити очі або й просто замислитись, як поставала перед ним його рідна Кирилівка, або безмежно дорогий стародавній Київ, що пишно розкинувся по зелених берегах Дніпра, або яка-небудь з гостинних садиб, де подовгу жив поет, малював портрети хазяїв і одночасно працював над своїми віршами. Завжди, завжди був він душею там, де страждав його рідний народ, його кревні сестри й брати, і, як Антей, припадаючи хоча б у думках до рідної землі, зміцнювався від цього духом і писав. Він кликав до себе ці солодкі й одночасно гіркі думки, як кличуть улюблених голубів, благав їх не відлітати, не покидати його на чужині і малював у своїх віршах картини українського села, потопаючого в кучерявій зелені садів, з його білосніжними хатками серед струнких тополь, з дзеркально чистим ставком, з левадами і веселим кипінням води на млиновому колесі.
Так, це був рай земний, але поруч, на горі, височів панський палац, де для вічних бенкетів були завжди потрібні гроші, — от і відбирали в селян останню теличку, останню виснажену шкапину, без якої не зорати злиденної смуги, і продавали крамарям урожай, рокуючи село на голод.
Так написав він поему "Княжна". Закипало серце гнівом і ненавистю, слова ставали міцними, як удари канчука. Народжувалися на папері рядки, яким судилося тільки через кільканадцять років дійти до читача, коли вже й кріпацтво скасували. І, натішившись солодкою мукою творчості, повертався Шевченко до казарми, свідомий того, що навіть тут, у неволі, служить він рідній землі, готує зброю, щоб і далі боротися за волю народну.
В одну з неділь наприкінці липня Шевченко не наважився піти далеко в степ до Орі, бо небо облягли грозові хмари, вже то тут, то там сіра сітка дощу заступала обрій, і долинав ледве чутний гуркіт грому. Улаштувавшись у кущах над Уралом, Шевченко переглядав сторінки своєї книжечки, своїх "діток", як з болем називав він оці вірші, потім, знеможений передгрозовим зваром, роздягнувся й кинувся в холодні хвилі Уралу. Купання відсвіжило його. Він кілька разів пірнув, поплавав трохи і вже одягався, коли раптом приємний баритон спитав з помітним польським акцентом:
— Якщо не помиляюся, пан є поет Тарас Шевченко?
Тарас Григорович здригнувся і схопився за чоботи: заповітна книжечка була на місці.
— Пробачте... З ким маю честь? — спитав він вже спокійніше.
— Дозвольте відрекомендуватися. Товариш пана по лиху: засланий поляк Отто Фішер55.
У Шевченка відлягло від серця.
— Дуже, дуже приємно! Я теж прагнув з вами познайомитися, тобто з усіма засланцями, — тепло потиснув він руку Фішеру. — Але ж звідки ви про мене довідалися?
— Мій колега Людвіг Турно56 написав мені з Оренбурга про пана.
— Турно? Пам'ятаю: ми познайомилися з ним у Гернів. Надзвичайно симпатична людина. Але ж ви тут, здається, не самі?
— Зараз нас в Орській тільки троє. Один помер навесні від сухот. Решту перевели до інших батальйонів. А ви купалися? Хороша вода?
— Чудова. Свіжа, бадьорить дуже добре.
— Тоді, якщо пан дозволить, і я скупаюся.
Лише тепер Шевченко помітив, як гарно облягає Фішера його солдатський мундир, і йому раптом стало ніяково за свій неохайний вигляд. Поки Фішер купався, він розчесав собі вуса й волосся, добре витрусив мундир і витер травою запорошені чоботи, а коли Фішер сів поруч, у холодку, під кущами, радо простяг йому обидві руки:
— Ох, як же я скучив тут за дружньою бесідою!
...Вони не помічали плину часу, наче не вперше побачилися, а були старими друзями, що зустрілися після довгої розлуки. І лише шалений вихор примусив їх отямитися.
— Гроза! — схопився на ноги Шевченко.
Лепетало злякане листя кущів. Дзеркальна річка потьмарилася й узялася крутою зибінню, а ковил припав до землі н побіг, і здавалося, що його сиве волосся розчісує невидимий гребінець.
Притримуючи рукою безкозирки, поспішали друзі до Орська, а сиза хмара, що вже густо вкрила пекучу небесну блакить, раз у раз здригалася над ними, вивергаючи рудувато-бузковий вогонь. Вдарив грім, і полетіли перші краплі дощу, встромлюючись у землю, мов скляні стріли.
Коли вони добігли до перших хат, тепла благодійна злива шуміла навколо, вітер гнав її блідими хвилями, і здавалося, що це мерехтіли безформні примари з розпатланим сивим волоссям.
Довго обтрушувалися вони на ґанку, потім Фішер ввів Тараса Григоровича в рублену хату, збудовану по-східному, вікнами в двір, а глухою стіною — на вулицю.
Назустріч Шевченкові підвівся високий, темновусий чоловік років на тридцять п'ять-тридцять шість.
— Знайомтесь, мій друг Станіслав Крулікевич57, — відрекомендував його Фішер.
— А ми вас розшукували минулої неділі, — привітно заговорив Крулікевич глухуватим басом. — Заходили до вашої казарми, шукали в степу. Щиро радий бачити дорогого поета, нашого однодумця.
— Дякую на доброму слові! — вклонився Шевченко. — Але не маю права визнати за собою будь-якої заслуги в боротьбі за вашу страдницю — Польщу.
— Даремно! У нас спільний ворог — самодержавство. Отже, й спільна мета: здобути волю всім народам, що стогнуть під його чоботом, — сказав Крулікевич.