— А-а-а!.. — Всміхнувся Шевченко. — Та хіба ж звідси втечеш? Завезли на край світу, звідкіля й дороги немає назад.
— Ну ти, той... Краще помовч! — знов розсердився Лаврентьєв.
— Я до тебе по-доброму, бо ж бачу, що людина письменна. Вдвох би одразу й розібралися, що воно й до чого.
— Добре. Розберемось, коли так, — згодився Шевченко і, нахилившись до бланка формуляра, пробіг очима найближчі рядки. — Будова тіла пиши: "Огрядний. Волосся на голові темно-русяве, вуса
— русі. Очі..."
— Чекай! Чекай! Я за тобою не уженуся писати, — замахав руками Лаврентьев. — Волосся, кажеш, темно-русяве?.. А вірно, що темно-русяве. Так і запишемо: тем-но-ру-ся-ве. Вуса, отже, русі. Аочі?
— Блакитні, — машинально відповів Шевченко, думаючи про щось своє.
Лаврентьев зрадів доброму початку і став рішуче писати далі, пильно придивляючись до замисленого поета.
—Зріст? Ну, це вже написано. Зуби: цілі, білі. Ніс—соотвєтствен-ний...
І знов зупинився. Далі йшов пункт "Особливі прикмети". Довго роздивлявся він Тараса Григоровича, але нічого особливого в ньому не знайшов і просто спитав його:
— А які в тебе "особливі прикмети"? Поет відчув, як у ньому закипає злість.
— Ну... В кого, наприклад, пика віспою подзьобана, або вуха нема, або шрам якийсь, або зайвий палець виріс, — пояснював тим часом писар.
— Поки що все на місці. Нічого зайвого нема. Пиши: особливих прикмет нема.
Лаврентьев полегшено зітхнув, а Шевченко витяг пачку цигарок і простягнув писареві:
— Закуримо, мабуть?
Лаврентьев обережно взяв цигарку і, озирнувшись на двері, прикурив від лампадки в передньому кутку, дав прикурити поетові і примирливо зауважив:
— От бачиш, голубе, як добре, коли обоє письменні: враз розібралися, а то інколи прийде людина, дивишся на неї, а що писати
— невідомо. Ні під яку правильність вона не соотвєтствує. А ти не з семінаристів будеш?
— Ні! Селянин я. Але в попа і в дяка дійсно вчився.
— А от у мене діти ростуть. Школи тут нема. Батюшка цим не займається, а я цілий день у канцелярії. Нема кому абетку їм показати. Так і ростуть, як бур'ян у степу. А в житті нема неписьменній людині дороги. Коли б я був учений, дослужився б до офіцера, людиною був би і їх, малят, в люди вивів би, а так...
І Лаврентьев тяжко зітхнув.
— Не журись, братику, — раптом сердешно обізвався Шевченко.
— Мабуть, і я зможу тобі допомогти в цьому лихові... Тільки ж не знаю, як тут буде зі службою... Ніколи я ще в солдатах не був...
— Від тюрми та від торби не зарікайся, — готовим словом відгукнувся Лаврентьєв. — Ти тут хвилинку посидь, а я наказ напишу, бо ж треба тебе на довольствія зарахувати.
Коли наказ був готовий, Лаврентьєв сам відвів Шевченка до кашовара і наказав добре його нагодувати, а прощаючись, подружньому поплескав його по плечу.
— Скрізь, голубе, жити можна. Проживеш і ти у нас в Орську. А якщо ти дійсно навчиш моїх хлопчиків читати й писати та всіх інших наук, — буду я тобі друг і заступник перед нашими панами офіцерами.
Казарма була на п'ятдесят чоловік, незатишна, брудна, велика й напівтемна. Біля груби і скрізь під стелею сушилися на мотузках зопрілі онучі і подерта солдатська білизна. На нарах, просто на брудних матрацах, лежали й сиділи солдати — хто в самій сорочці, хто в розхристаному мундирі, а хто й напівголий. В кутку дихала несказанним смородом ніколи не мита незмінна супутниця всіх казарм і в'язниць
— славетна царська "параша". В другому кутку стояла діжка для води з прикутим на ланцюжку бляшаним кухлем. Довга стійка для рушниць тьмяно виблискувала сталевими стволами і курками. Запльована підлога в уривках паперу, недокурках і різному смітті була така брудна, що не можна було розгледіти на ній окремих дощок.
Шевченко нерішуче зупинився, не переступаючи порога, і мимоволі відсахнувся від смороду, який війнув йому в обличчя і в якому важко було розібрати, чого більше: запаху кислого борщу, гнилої капусти, поту, прілих онуч, махоркового диму чи смороду від "параші". Шевченко примусив себе переступити поріг і ввійшов, шукаючи очима днювального. Той кивнув поетові на вільне місце в кутку, наказав йому скласти речі в окрему шафку, де не було ані замка, ані защіпки, і, вважаючи свою роль закінченою, десь зник.
Шевченко оглядівся. Сорок п'ять пар очей з цікавістю стежили за кожним його рухом: хто насмішкувато, а хто й зловтішно, особливо, коли він витяг хусточку і приклав її до носа, щоб хоч на мить перебити задушливий сморід.
Раптом з глибини казарми рушив до нього чудернацькою, вихлявою ходою високий чорновусий солдат у розхристаному мундирі з коротенькою люлькою в руках:
— Кого я бачу! Бонжурь!* Поздоровляю з приїздом! А ми вже думали, що вас відправили в іншому напрямку!
* Добрий день (фр.). Козловський говорить, перекручуючи французькі слова і пом'якшуючи "р" на кінці слова, яке французькою мовою завжди звучить твердо.
І Козловський безцеремонно згріб Шевченка в обійми.
— Чого кривитесь? Не подобається наше амбре?48 Та-ак, шановний добродію, це вам не пачулі49: не іланг-іланг50, якими пахнуть столичні дамочки та мамзельки вищого світу й півсвіту. Це — майте на увазі — "руський дух, тут Руссю пахне"52, — як сказав якийсь сочинитель, здається, пан Барков53 або щось подібне.
— Закуримо? — запропонував Шевченко, щоб димом розвіяти сморід і припинити слововиверження дворянина Козловського.
— Мерсі-с! З охотою, — хитнувся всім тілом Козловський.
І витяг з пачки відразу три цигарки, з яких одну поклав собі в рот, а дві — в кишеню.
— Люльку поки що відкладемо, — сказав він. — Проте, здається, в ній ще лишився вогник.
Зараз це була єдина людина, яка могла розказати про тутешні порядки і, переборовши в собі огиду, поет спитав:
— Ну як ви тут живете?
— Цікавого мало. Марширування, фрунт, — з апломбом почав пояснювати Козловський, — Іноді стрільба, а взагалі — картярство, зелене вино, коли в кишені бряжчать, а щодо справ делікатних — є дві-три хвацьких солдатських удови, але надзвичайно моветонних.
— А листи? Чи дозволяють тут писати листи і часто тут буває пошта? — схвильовано спитав Шевченко.
— Пошта? — ніби здивувався Козловський. — Буває, буває. Дехто пише і одержує листи і навіть гроші. Проте я мало цим цікавився. Мамахен дуба дала. Нема кому писати.