Казарми, штаб з канцелярією, в'язниця, де тримали оцих колодників у важких гримучих кайданах, стоси дров, стайні, цейхгаузи, замкнені важкими, з тарілку завбільшки замками, оточували майдан, і тільки кам'яна церква з сліпучо-білими мурами у протилежному кінці майдану трохи відживляла похмуро-нудний вигляд фортецій-ного плацу і всього Орська, цілком позбавленого рослинності.
Всі казенні споруди були під бляхою рудувато-брунатного кольору, а за ними розсипалося з півсотні рублених хат уральських козаків. І все це разом здавалося крихітним сумним островом у безмежному морі пожухлого степу.
Похмурий і пригнічений зійшов з тарантаса Долгов. Не про таке місце першої служби мріяв він, одержуючи призначення! Скорботно мовчазний був і Шевченко... Отут, може, й судилося догоріти його страдницькому життю.
"Могила. Це моя могила", — гнітила його невідступна думка, і він мовчав і нерухомо стояв біля тарантаса, поклавши речі біля ніг.
Долгов дав ямщикові карбованця на горілку, наказав солдатові, що вибіг назустріч, взяти його речі і пішов у штаб. Тарантас повільно від'їхав од ґанку, а Шевченко все стояв на тому ж місці, скутий безмежною тугою.
Раптом на ґанок знов вибіг той самий солдат і гукнув Тараса Григоровича:
— Гей ти, Шевченко! Іди до командира! Кличуть! Шевченко мовчки взяв речі і неквапно зійшов східцями на ґанок.
— Стій! Куди! Полож барахлішко! Хіба до начальства так можна?! — чи то обурено, чи то глузливо вигукнув солдат. — І звідкіля ти такий узявся?!
Шевченко поклав речі в куток і пройшов до кабінету. Ротний командир капітан Глоба47 сидів біля столу, переглядаючи папери з пакета, привезеного Долговим, і Шевченко пізнав блакитнуватий папір з великим штампом Третього відділу.
— Шевченко? — звів на нього очі капітан.
— Так точно! — виструнчився поет,
— Обмундирування одержав?
— Так точно!
— Чому ж у цивільному? Негайно переодягтися і всі речі нефор-меного зразка здати до цейхгаузу на збереження. І пам'ятай: ніяких цивільних костюмчиків тут не може бути. Розумієш?
— Так точно!
— Сидорчук! Відведи його до писаря Лаврентьева48. Хай напише наказ зарахувати його на харчове та інше постачання та хай складе на нього належний формуляр.
Він віддав Сидорчукові всі папери з пакета і знов звернувся до Долгова, відразу забувши про існування засланця:
— Отже, ви до нас? В батальйон? Чудово! Нудота тут пекельна. Кожній новій людині радієш, як найвищій милості. Вірте мені: нема з ким слова сказати по щирості. Завтра вранці вас прийме генерал і призначить в одну з рот, а поки що — милості прошу до мене повечеряти й переночувати. Трактирів та готелів тут нема. Перехилимо по маленькій.
— Спасибі, — вклонився Долгов. — Враження від фортеці дійсно сумовите, та з добрими людьми скрізь може бути хороше.
— Воно наче й так, але і хороших людей в аптеці за рецептами не виготовляють.
— Я не такий песиміст, як ви, — роблено всміхнувся Долгов, намагаючись бути люб'язним. — Я гадаю, що й серед солдатів знайдуться інтересні люди.
— Та Бог із вами! Які можуть бути розмови з оцими свинями? їх треба тримати он як! — стиснув Глоба волохатий кулак. — Адже ж до нас звичайний рекрут не потрапляє. З полків шлють штрафних, для покарання, а з набору — переважно забритих за бунт і бешкет. П'яниці, ворюги й хами найчистішого гатунку!
— Шкода! А ось цей Шевченко — надзвичайно цікава фігура. Художник. Закінчив у Петербурзі імператорську Академію художеств, був професором Київського університету святого Володимира. До того ж, відомий малоросійський сочинитель. Був прийнятий у вищому світі, вихована й тактовна людина, — навмисно підкреслив Долгов.
— А потрапив однаково до штрафного лінійного батальйону, куди потрапляють самі лише непригорені мерзотники, — голосно зареготав Глоба. — Повірте мені, любий прапорщику, всі вони одним миром мазані: і злодії та бунтівники, і різні там вольтер'янці та автори пашк-вільних віршиків. Але ми з них швидко дурість вибиваємо. Діло їх, батечку, просте: ать-два — і все! Солдатові думати не положено.
"Суворов не так дивився на солдата", — майнуло в голові Долгова, але він промовчав.
— Сидорчук! Віднеси речі пана прапорщика до мене на квартиру!
— знов гукнув Глоба. — Та дивись, сучий сину, щоб усе було ціле!
І, підхопивши Долгова під руку, рушив до виходу.
Тим часом писар Лаврентьєв за допомогою батальйонного фельдшера почав оформляти новоприбулого. Тарасу Григоровичу довелось роздягнутися догола. Його зважили, зміряли зріст, обсяг грудей, вислухали легені, перелічили зуби. Лаврентьєв почав складати формуляр, раз у раз зазираючи в надіслані папери.
Це діло було для нього і звичне, і водночас складне. Він був не дуже письменний. Але почав досить бадьоро і перші пункти заповнив з присланих паперів.
— Віросповідання: православний... Стан: селянський, був кріпаком, та дістав вольну. Вчився у Ак... У Академії художеств... Служив — у Арх... Арх... Ну й назва, прости Господи! Навіть упрів, поки розібрав... Вирок від двадцять восьмого травня цього року. Засуджений...
Він ще довго бурмотів собі під ніс щось невиразне, але найважче було попереду.
— Зріст, — писав він, виводячи над кожною літерою якісь надзвичайні викрутаси. — Зріст — середній: два аршини п'ять вершків з половиною. Будова тіла.,.
На цей пункт не було в паперах ніякої цифри або звичного слова. Він підвів очі від паперу і вп'явся поглядом у Шевченка, мов недосвідчений художник, якому вперше замовили написати портрет.
— Будова тіла... — повторив він про себе. — Ну як у кожного огрядного чоловіка, тільки черево трохи більше звичайного, наче у вагітної молодиці або у крамаря... Як же його, чорт, написати?
"Худий" — так воно ж несоответственно буде, і майор, безперечно, в зуби дасть, а написати: "гладкий", так воно теж не зовсім те... І знов-таки майор вилає...
— Яка в тебе, голубе, будова тіла? — просто звернувся він до Шевченка.
— Тобто як? Нормальна, — стенув плечима поет.
— Не положено такі слова у формулярі писати, — раптом обурився писар. — Треба написати соответственно все, як воно є, та згідно інструкції хоча б на той випадок, коли б ти втік, щоб розшукати тебе за твоїми прикметами.