— Цікаво вигадано, — сказав Шевченко. — І, мабуть же, це іде ще з сивої давнини.
— Так можна напоїти за добу понад три тисячі голів худоби, — зауважив Герн. — Звуть такі колодязі шинграу. Вони зустрічаються там, де водоносний шар залягає дуже глибоко і де нема близько річки чи озера. А де вода неглибоко, казахи на кожному новому кочовищі викопують собі за один день колодязь, а потім відкочовуючи, кидають його напризволяще, і кожен може задарма користуватися ним. Але шинграу нелегко викопати. Така споруда по силі тільки багатим баям або ханам. Риття і обкладання шахти каменем коштує не менш як сто баранів. Та ви, до речі, знаєте, що киргизи майже не лічать на гроші, а лічать на баранів, як колись наші предки рахували на куни? Але потім власник такого шинграу добре заробляє на ньому. А цей шинграу збудували росіяни, щоб відживити караванну торгівлю з Персією та з Бухарою, а в найближчі роки, мабуть, і з Індією.
— Як ви багато знаєте про ці місця, — зітхнув Шевченко. — Хотілося б і мені ближче познайомитися з усім цим. Але мене цими днями мають відправити до Орська. В казармі казали, що готують етап.
Герн задумався.
— От що, Тарасе Григоровичу, — сказав він. — Приходьте до мене завтра надвечір, а я зранку постараюсь довідатись, як з вами буде. Тільки обов'язково приходьте. Дружина буде рада вам. Вона полячка, у нас багато знайомих польських засланців. Люди вони інтелігентні — студенти, музиканти і навіть художники, їх теж, як і вас, віддали в солдати, але живуть вони здебільшого на квартирах.
Вони вже виходили в степ, коли полився з мінарету співучий заклик до молитви і раптом змовкла галаслива юрба: мусульмани витягай свої намазлики і, обернувшись обличчям на південь, стали молитися, а християни мовчки стояли серед них і нетерпляче переступали з ноги на ногу, очікуючи кінця їх молитовного заціпеніння.
— Це зухр40, отже, зараз приблизно пів на п'яту, — пояснив Левицький. — Час додому! Федір сьогодні сидить у своїй канцелярії, незважаючи на неділю: пише якийсь терміновий звіт. Пішли, Тарасе Григоровичу, до нас! Він незабаром повернеться.
Але Шевченко залишився в караван-сараї, ще трохи поблукав у юрбі і, аж коли сонце схилилося на захід, рушив до міста, щоб не спізнитися на вечірню перевірку. Цього вечора кінчався строк його "увольнительної".
V. КУЛЬЖАН
Кульжан — сирітка. Мати її, родом туркменка, зовсім не була схожа на казашок Приуралля: тонка, струнка, з великими чорними очима в надзвичайно довгих віях, з косами нижче колін, вона здавалася граціозною статуеткою з слонової кістки, яка випадково потрапила сюди з сонячної Індії. Семирічною дитиною одружили її з підстаркуватим бухарським купцем, який водив каравани до берегів Волги та Уралу. Купець часто брав її в ці далекі і важкі подорожі, а коли дружині ледь-ледь вийшло сімнадцять років, помер від холери недалеко від кочовища Джантемир-бая. Невідомо де і як побачив її ласолюбний бай, але, поховавши купця, його рідні брати і компаньйони в комерції другого ж дня виміняли молоденьку вдову на баранів — і тендітна красуня Джевгер скинула паранджу і стала дружиною Джантемир-бая.
Наступної весни подарувала вона йому доньку Кульжан, а двома роками пізніше сина Рахіма.
Не довго зогрівала материнська ласка маленьку Кульжан. Повільно згасала Джевгер у безкраїх степах холодного Північного Казахстану, розповідаючи дівчинці про пишні сади та виноградники своєї батьківщини. В шість років Кульжан осиротіла.
Сумно і холодно стало їй жити без матері. Зейнеб, старша дружина Джантемира, не кривдила її, але, завжди заклопотана турботами про власних дітей, приділяла сирітці не більше уваги, ніж сторожовим собакам, а Джантемир не любив малих дітей. Дівчинка росла вразлива і мрійна і твердо, на все життя запам'ятала материні казки. Джевгер була чудовою оповідачкою: в її вустах казка щоразу трохи змінювалася, і від того слухати її завжди було цікаво. Зростаючи, Кульжан теж стала розповідати братикові материні казки. Знайде собі якийсь затишний куточок, сяде, ніжно обійме маленького Рахімчика, немов даруючи йому частину втраченої материної ласки, і починає розповідати.
Особливо любила вона казку про Куйиршика.
— Жили-були старенький дід з бабою, — починала вона, повторюючи материні інтонації. — Жили вони там, де народилася і росла наша мама. Нудно й сумно було старим, бо не мали вони ані діток, ані онуків, не було кому казочку розповісти перед сном, кому ча-панчик пошити або сорочечку справити. Мали вони тільки кізоньку з бородою.
— Як у аксакалів? — питає малий.
— Що ти, що ти, Рахімчику! Не можна так говорити: аксакали образяться, а ага боляче відшмагає тебе камчею. Якось захотіли старі м'ясця попоїсти. Зарізали вони кізоньку, зварили бишбармак і з'їли. І залишився у них тільки маленький пухнастий кізоньчин хвостик. Говорить тоді старенька бабуся: "Нема кого мені няньчити, кого пестити на старості. Загорну я цей хвостик у пухову хустку, візьму на руки і буду заколисувати, як немовлятко". І раптом відповідає їй кізоньчин хвостик: "Спасибі вам, бабусю з дідусем, що зглянулися на мене, сиротину. Буду я вам у всьому допомагати, буду любити вас, як рідних".
Оголосили старі кізоньчин хвостик своїм онуком і назвали його Куйиршиком.
Почав Куйиршик допомагати старим у господарстві; сяде бабуся шити, а очі у неї старечі та хворі, недобачає вона, не може всилити нитку в голку, а Куйиршик вже й тут: всилить нитку в найтоншу голку і подасть бабусі. Піде дід у сад збирати стиглий урюк — Куйиршик вже й тут: підкочує до його ніг найстигліші і найсолодші і складає їх купкою.
— Ні, Кульжан, минулого разу ти не так розповідала, — каже хлопчик. — Ти казала, персики, а тепер кажеш урюк.
— Та цеж однаково, — пояснює Кульжан. — Яка різниця! Ось коли ми туди відкочуємо, ти сам покуштуєш, які вони на смак, — каже вона й замислюється, бо ж і вона сама ніколи не бачила саду і не куштувала ні персиків, ні урюку, й здається, що вони схожі на родзинки, які привозив торік бухарський купець батькові в подарунок.
— Та розповідай вже далі! — вередливо тягне напівсонний хлопчик.
І вона веде далі: