З виглядом знавців підійшли вони до товстого перса й почали вибирати розкішні сідла із стременами, вкритими найтоншим павутинним різьбленням, а тим часом пустотливий білявий хлопчисько, обличчя якого було поцятковане ластовинням, наче сорочаче яйце, підібрався до лежачого верблюда і почав лоскотати йому ніздрі очеретиною. Верблюд презирливо відвернувся, разів зо два ревнув, потім обурено пожував губами і раптом плюнув хлопчиськові в обличчя. Слини було стільки, що вона одразу заліпила і очі, і ніздрі, і рот пустуна, і навіть все його вихрясте волосся. Хлопчик заревів не своїм голосом, витираючи обличчя руками і подолом сорочки, а купець, що стояв поруч, впіймав його за вухо і почав боляче смикати і крутити це вухо, обурено приказуючи:
— Знатимеш, паршиве щеня, як пустувати! Ось зачекай-но, розповім твоєму батькові! Він тебе ще й березовою кашею почастує, два тижні пролежиш на череві, не підводячись!
— Дядечку, пусти! Ой, пусти, дядечку! Я більше не пустуватиму! — репетував хлопчик, звиваючись в його жилавих руках.
Навколо площі, притулившись до шестиметрових мурів, стояли двоповерхові будинки-готелі, де ночували люди заможні, і одноповерхові саманні будівлі з плескатими глиняними дахами. Тут містилися харчевні й кав'ярні, де в підвішених на ланцюгу казанах варилася баранина або великі, як тарілки, вареники з білого борошна з бараниною — так звані манти. Яскравими кущами палав під казанами курай, а поруч, у затишній чайхані, на розстеленій на землі скатертині люди пили чай у білих фарфорових піалах, біля них акин пощипував струни домбри, співучим речитативом імпровізуючи пісню про тільки що прибулий караван, який прямує з пекучого півдня далеко на північ, до могутньої Волги-ріки. Трохи далі кокандець-голяр голив свого засмаглого клієнта, попльовуючи, замість води, в крихітну мисочку, де бугрилася мильна піна, а біля ніг його босий дідусь у смугастому халаті напував бажаючих молодим п'янким кумисом. Він наливав кумис з бурдюка в одну і ту ж піалу і витирав її просто пальцями або полою страшенно брудного халата, перш ніж налити новому покупцеві.
У Шевченка очі розбіглися від цієї строкатої і несподівано захоплюючої картини. Він не знав, що краще: гордовито-презирливі голови верблюдів, що оглядали з височини свого зросту всю цю бурхливу метушню, чи повні гідності стрункі постаті бухарців у блискучих шовкових халатах з обличчями кольору темно-брунатної бронзи, імлисто-чорними очима й орлиними профілями, чи казахи із загадково спокійними звуженими очима, на легконогих степових конях, чи в пишних чалмах узбеки на сіреньких осликах.
— Тарасе Григоровичу, невже ви? — почувся за спиною знайомий голос.
Шевченко обернувся: перед ним стояв Левицький з високим струнким офіцером у погонах штабс-капітана.
— Знайомтесь, — сказав Левицький. — Карл Іванович Герн35, наш добрий знайомий, великий знавець літератури і мистецтва.
— Вже й знавець! — докірливо похитав головою Герн, потискуючи руку Шевченкові. — Просто люблю чесне, сміливе і гарне слово, та не хотілося б мені знайомитися з нашими найкращими поетами за таких сумних обставин, як ті, що привели вас до Оренбурга.
З першого погляду Герн сподобався Шевченкові.
— Як ви сюди потрапили і що тут робите? — спитав Левицький.
— Милуюсь і страждаю. Яка мука бачити стільки нового, оригінального і колоритного і не мати права малювати!
— Знаю! Розумію і співчуваю, — помовчавши, сказав Герн. — Дивіться, милуйтеся. Запам'ятовуйте. Колись усе це вам згодиться, і головне, ви повинні себе берегти... для людей, — додав він тихо.
Шевченко глянув на нього і не відповів.
— Але які ж тут чудові фігури, — згодом заговорив він. — Які обличчя!
— А ми сюди зайшли, — сказав Левицький, — тому, що в місті зелена нудота. Поява каравану у нас велика і не щоденна подія. Крім того, тут можна іноді купити чудові речі.
— Я, наприклад, шукаю хорошу англійську мисливську рушницю, — докинув і Герн, — але, на жаль, сьогодні їх тут щось не помітно.
— Англійську?! — здивувався Шевченко.
— Звичайно! Як відомо, англійці з нами не воюють, але потай завжди постачають і зброю, і кошти тим, хто з нами воює. Вони озброюють черкесів, чеченів, а в хівинців, бухарців і кокандів чудові англійські штуцери, дробовики і так звані гвинтівки, про які не сміє ще мріяти наше христолюбне воїнство зі своїми жалюгідними рушницями. Взагалі ми...
Герн раптом замовк, помітивши синій жандармський мундир.
— А я підшукую щось для батьків. Вони так обдаровують нас із Федором своїми посилками. Та купив тільки ось шаль для мами, — сказав Левицький. — Думав узяти бухарський халат для батька, та надто вже дорого правлять.
— Позавтра надвечір караван вирушає далі. Перед відходом вони не будуть так дорожиться, — заспокоїв його Герн. — А поки що ходім до турецької кав'ярні, там нас почастують чудовою турецькою кавою, — підхопив він під руку Тараса Григоровича.
Після кави друзі ще довго ходили в караван-сараї, то показували Шевченкові китайського штукаря-акробата, який жонглював чотирма тарілками, перекочуючись по землі на величезній дерев'яній кулі, то зупинялися послухати акина. Герн розумів казахську мову і пояснив поетові, що акин співав про Кобланди-батира, героя казахського епосу, а потім заспівав про Ісатая Тайманова36, ватажка казахських повстань, що пройшли тут років двадцять — тридцять тому.
— Вони мають багато чудових старовинних легенд, — казав Герн. — Акини, подібно до рапсодів стародавньої Еллади, об'єднують їх у безконечні поеми.
Шевченко, певно, зацікавив Герна. Він довго розпитував Тараса Григоровича про Україну, про Академію художеств і Брюллова, про Венеціанова37, Тропініна38 та Щедріна39, згадував, як рік тому познайомився з Олександром Брюлловим, який тоді саме будував ось цей мінарет. Знайшлися і інші спільні знайомі по столиці, де Герн кілька років тому закінчив Академію генерального штабу. В розмовах час спливав непомітно. Нарешті вони рушили до виходу і пройшли повз колодязь у центрі площі. Шевченко зупинився подивитися, як з нього качають воду.
Обабіч кам'яної шахти колодязя було вкопано два нахилених один до одного стовпи. Крізь отвори на їх вершинах був пропущений товстий залізний болт з блоком, а через блок перекинуто міцний аркан. До одного його кінця було прив'язано величезне шкіряне барило відер на вісім, а до другого припрягли коня. Коли барило спускалося в колодязь, коня повільно підводили до колодязя, а коли воно виповнювалося водою — коня гнали від колодязя до брами і зупиняли лише коли край барила з'являвся над цямриною колодязя. Тоді старий наглядач роздавав величезним черпаком воду людям або виливав її в водоймище, з якого напували худобу. За це йому сипали в руку кілька дрібних мідних монет.