Друзі почали збиратися до заутрені та урочистого розговіння. Лазаревський був запрошений до Обручових, а Шевченко до Кутіної. Зирнувши в дзеркало, він помітив, що треба підстригтися, і пішов до сусідньої перукарні. Лазаревський переодягався, коли біля ґанку зупинився візник і Герн майже вбіг до нього в кімнату.
— Де Тарас Григорович? — спитав він, не привітавшись.
— В гості збирається, пішов у перукарню за рогом, — відповів Лазаревський, відчувши щось недобре.
— Бога ради, покличте його швидше і женіть у слобідку. На нього подано Обручову донос. Сьогодні буде у нього обшук. Спаліть там усе, що може його загубити: знищіть всі сліди віршів, малюнки, листи, а все найцінніше заховайте в надійному місці. І, благаю вас, поспішайте: дорога кожна хвилина!
— Сідайте, будь ласка, а я зараз його покличу, — заметушився Лазаревський.
Але Герн теж поспішав і, попрощавшись, вже в дверях кинув розгубленому юнакові:
— Беріть з ним мого візника. Дорога кожна хвилина. Лазаревський побіг до перукарні, зазирнув в неї, але Шевченка там вже не було. Бігом повернувся він назад, зайшов до кухні і викликав Шевченка, який прасував там штани від нового сюртука.
— їдьмо в слобідку: вночі у тебе буде трус. Обручову подано донос на тебе.
— Помщається гаденя, — спокійно посміхнувся поет і вийшов на вулицю.
За чверть години візник довіз їх до майстерні Тараса Григоровича. Шевченко вивалив на стіл цілий чемодан різних паперів та іронічно спитав:
— Ну що ж тут палити?
Тим часом Гурій приніс дрова й розпалив грубку, Лазаревський почав переглядати листи.
— Я теж не знаю, що палити. Рисунки, рукописи, казав Герн. Ну, а решту?
— Пали листи Варвари Рєпніної. Орлов уже загрожував їй арештом за листування зі мною, — рішуче сказав Шевченко і кинув у грубу паку дорогих йому листів.
За листами Рєпніної полетіли в огонь портрети Софії Іванівни та Герна, десятка півтора етюдів Аральського моря і скель, листи Лизо-губа, лист Михайла Лазаревського про петрашевців.
— Може, залишимо дещо? — спитав Лазаревський. Але Шевченко на все відповідав одним словом:
— Пали!
— Послухай, Тарасе, — зупинив його нарешті Лазаревський. — Якщо ми все попалимо, вони зрозуміють що тебе попередили про трус, і підозра впаде на Карла Івановича. Адже ж він єдина людина, яка могла знати про донос. Треба дещо залишити на поживу жандармам.
— І то вірно, — згодився Шевченко. — Досить палити. А тепер їдьмо на Костьольну. Там теж треба дещо знищити.
Вони ще раз уважно перевірили, чи не залишилося якоїсь чернетки вірша або малюнка, і вже зібралися вийти, але в останню хвилину Шевченко вирішив залишитися.
— їдь додому сам. Сховай свій портрет, а все, що в шухлядах письмового стола, спали до останнього клаптика. І ось тобі мої захалявні книжечки. Бережи їх, як зіницю ока, до кращих часів. А я мушу "гостей" зустріти з відкритим забралом. Та й прибрати тут треба: дивись, як ми насмітили. Адже ж Великдень настиг. В кожного зараз прибрано.
Лазаревський не сперечався. Шевченко провів його до візника, міцно обняв, і візник погнав свою конячку до Костьольної.
Біля Сакмарської брами назустріч вже мчав екіпаж поліцмейстера. Плац-ад'ютант Мартинов і жандармський полковник їхали разом із ним.
"По Тарасову душу поїхали", — подумав Лазаревський, і мимовільний холод пробіг по його спині.
Шевченко заховав чемодан під стіл, склав речі, радий, що фарби й пензлі залишилися в Лазаревського, замів підлогу, спалив сміття, потім швидко натягнув нову сорочку з крохмальною маніжкою та манжетами, одягнув свій парадний сюртук, галстук, нові запонки, ніби збираючись на урочисте розговіння, і в цю мить почув, як під'їхав екіпаж, потім важкі кроки, дзенькіт острог. Хтось сіпнув знадвору незамкнені двері, затупотів у сінцях важкими чобітьми, і до кімнати ввійшов жандармський полковник, за ним поліцмейстер та плац-ад'ютант. Двоє городових виструнчилися обабіч дверей.
— Ти заарештований! — грубо кинув полковник Шевченкові і наказав городовим:
— Обшукати приміщення!
Один з городових кинувся в другу кімнату, де теж горіла свічка, і почав перетрушувати постіль. Другий запалив недогарок і пішов у кухню, а полковник з поліцмейстером вивалили на стіл на три чверті спорожнілий чемодан і почали переглядати залишені їм на "поживу" листи, перегортати книжки й старі газети, шукаючи на них написів і позначок.
Плац-ад'ютант Мартинов не брав участі в обшуку. З презирливо нудьгуючим виглядом сидів він у кріслі біля вікна, вже в парадному мундирі, напудрений та напахчений, ліниво посмоктував цигарку і запитально позирав на Тараса Григоровича.
Шевченко мовчки стояв біля стола, зовні спокійний, тільки обличчя його було трохи блідіше, ніж завжди, та сині очі здавалися зовсім чорними. Чекав він звичайного казарменого трусу: чергового офіцера по батальйону та двох унтерів, і поява жандармського полковника вразила його і сказала йому все. Справа складніша. Це не просто наслідок доносу мстивого прапорщика, який легко можна було обернути проти самого донощика, довівши, що він перший наказав йому написати свій портрет та ще й рекомендував його іншим. Ні. Або щось трапилося з польським гуртком, або Ісаєв надіслав свій донос у столицю. Отже, знов Орськ, казарма, муштра! І в голові вже бриніли колись написані в Орську рядки про те, як знову
...ведуть
Старого дурня муштрувати. Щоб знав, як волю шанувати, Щоб знав, що дурня всюди б'ють.
Думки металися, як миші у мишоловці, підшукуючи належні відповіді на можливому допиті. І прагнення подолати новий удар долі, цю вовчу яму на тернистому шляху до звільнення, все міцніше й міцніше розгоралося, здіймалося із дна душі.
Обшук тривав довго. В кімнаті стало нестерпно душно. Хмара тютюнового диму висіла під стелею. Від натопленої грубки пашіло жаром. Товстий полковник усе частіше витирав хусточкою спітніле чоло, чисто поголену голову. Він розстебнув комір мундира, а плац-ад'ютант підвівся і розчинив вікно навстіж.
В кімнату полинула запашна прохолода весняної ночі, аромат смолистих тополевих бруньок і квітучої черемхи. Десь боязко спробував голос молодий недосвідчений соловейко, а зовсім чорне небо все трепетало й мінилося від по-весняному пухнастих іскристих зір.