— Задраїти люки! — наказував Бутаков.
В блискучому, наскрізь промоклому "непромокальному" пальті й кашкеті стояв Бутаков на містку, міцно вп'явшись руками в поручні. Губи його були стиснуті, обличчя стало блідим і суворим. Він розумів, що кожен вал, кожен порив вітру — це ймовірна загибель. Але треба було підтримати команду — і жодний м'яз не здригнувся на його обличчі, тільки лунко й суворо звучали уривчасті слова команди, і це давало певність, що смерть пройде мимо.
А за якихось півмилі був берег. Біля підніжжя невисоких дюн оглушливо гуркотів прибій. Впавши на обмілину, хвиля відходила назад, загрібаючи пінявими лапами гравій та купи піску. І одразу нова водяна гора завалювалася на обмілину. Гуркіт прибою долинав до "Константина", і, вторуючи йому, гуло в трюмі при кожному новому ударі хвилі. Треба було весь час тримати шхуну впоперек хвилі, а вітер усе намагався штовхнути її вбік.
— Два румби праворуч! — лунав голос капітан-лейтенанта.
Стиснувши зуби, мовчки, з неймовірною чіткістю виконували моряки команду, розуміючи, що від цього залежить їх життя.
Минали хвилини, години. Буря не вщухала: навпаки, здавалося, що вона посилюється. Шхуну кидало з хвилі на хвилю. Темні низькі хмари мчали над головою зграєю безформних потвор і майже торкалися грот-щогли — такі ж патлаті й подерті, як гриви хвиль. Надвечір вони звалили на море шквал ураганної сили з холодною зливою й градом. Вітер мчав його над морем, як буран. Буйні градини з дрібну сливу завбільшки били моряків, змоклих і змерзлих до кісток. Тільки голови їх у щільних зюйдвестках з довгими напоти-личниками не боялися граду, який боляче бив спину, руки й обличчя, як каміння. Дощ, град і піна з хвиль — все злилося в одну каламуть, а брудно-жовті хвилі все хльоскали й хльоскали шхуну й кидали її, непокірливу, то вгору, то вниз.
Як справжній матрос, Шевченко то кріпив канати, які ледве тримали запасну шлюпку, то вичерпував воду, чи в'язав і підтягував паруси.
Настала ніч, моторошна ніч в штормовому морі. Шторм не вщухав. Усе важче було тримати шхуну носом на хвилю, і не один раз зміняв Тарас Григорович штурвального, коли закляклі руки матроса відмовлялися працювати.
"Як добре, — думав Кобзар, — що торік я в вільний час попросив Парфенова відкрити мені таємницю штурвала".
Голодні й холодні працювали моряки, забувши все, крім того, що зараз, у цю мить, треба виконати подану команду. В трюмі з'явилася вода. Терм вчасно її помітив і зразу почав лагодити тріщину, яка могла стати початком кінця.
Денщик Бутакова Тихов розумів, що в таку погоду не можна розпалювати вогню в камбузі. Він дістав сухарів, розмочив їх, трохи підсмажив на крихітній "безпечній" спиртівці і по черзі давав кожному з команди з чаркою горілки, яка зберігалася на шхуні виключно для таких випадків.
Здавалося, ночі не буде кінця. Стрілки годинника наче примерзли до циферблату. Нестерпна втома валила людей з ніг, але вони працювали, як автомати, іноді не усвідомлюючи, що роблять, і механічно, але точно виконували команду.
Після півночі вітер почав змінювати напрям, і на десяту годину ранку настільки вщух, що Бутаков наказів передати на острів топографам, щоб вони поверталися на шхуну, і Клюкін почав їм сигналити прапорцями, а годиною пізніше Бутаков наказав усім, крім вах-тенних, відпочивати і сам пішов у кают-компанію і наказав Тихову подати суху білизну та склянку гарячого чаю.
— А ви молодець, — сказав він Тарасу Григоровичу, який стурбовано перевіряв, чи не постраждали його альбоми. — Виявляється, ви і штурвал встигли вивчити, їй-богу, ви молодець! — повторив він, втомлено сідаючи на койку.
Сімнадцять днів уже був "Константан" у морі. Запас прісної води кінчався. Треба було негайно його поповнити. Шхуна весь час ішла на південь, і скоро Бутаков зробив нове географічне відкриття. Це були два невеликих острови. Перший з них він назвав островом Меншикова, а другий — островом Толмачова. Рибін одразу почав їх топографічну зйомку, а матроси заходилися копати колодязі, але вода на обох островах була гірко-солоною, непридатною для пиття. Зате знайшли чудову снігову воду, що зібралася в низовині, та встигли набрати її лише шість відер, тому що раптом дмухнув міцний вітер, і шхуні довелося рятуватися від нового шторму за протилежним берегом острова, а потім "Константан" одразу пішов далі на південь і скоро наблизився до східного гирла Амудар'ї в затоці Джалпак. Бутаков з Рибіним сіли в шлюпку й ввійшли в рукав ріки, але з великим здивуванням виявили, що вода в ньому була зовсім солона.
Свіжий вітер кілька днів тримав шхуну притиснутою до хівинського берега, і лише за тиждень море так заспокоїлося, що Бутаков зміг почати промірювання затоки Джалпак і продовжити розшуки прісної води.
Запас води на шхуні вже кінчився. Стояла непереносна спека. Пустелі навколо цього самотнього моря так розпеклися на сонці, що води Аральського моря не могли ані притамувати звару, ані зволожити повітря. Спека та спрага мучили людей. Ані купання, ані обливання не зменшувало їх мук. З огидою пили вони забортну воду, від якої за кілька годин починався нестерпний біль у шлунку, а потім понос. Але команда не ремствувала, тільки в очах хворих були мука і благання. Бутаков, сам зовсім хворий, зрозумів, що треба відкласти всі справи, щоб якнайшвидше розшукати прісну воду.
Він вже обійшов бродом разом із Рибіним всю затоку Джалпак і виявив, що раніше річна вода вільно вливалася в море, але зустрічні північні вітри, морська течія потроху забили гирло піском, який виносила в море Амудар'я, і під час якогось великого весняного паводку ріка, очевидно, десь прорвала собі інший вихід у море.
Казах-провідник теж пригадав, що є ще одне, п'яте, гирло, на схід від цього, в затоці Биш-Кум. Бутаков вирішив негайно його розшукати, але знов налетів шторм і довелося ще кілька днів відстоюватися в Джалпаку на двох якорях, а потім шхуна потрапила в лабіринт мілин, які зовсім заступили їй шлях. Ледве вибралися вони з нього, а муки спраги були вже нестерпні. Ні на острові Толмачова, ні на східному березі моря прісної води не було. Половина команди злягла, інші ледве рухалися. І фельдшер Істомін попередив Бутакова, що хворі незабаром загинуть. Тоді Бутаков махнув рукою на всі інструкції та міністерські накази, вирушив до острова Токмак-Ата і кинув якір у двох милях від західних гирл Амудар'ї. Тут під захистом острова, що не пускав до ріки північного вітру, вода за бортом була майже прісною. Змучені люди пили і не могли напитися нею. На другий день шлунковий біль і страждання їх зменшилися, а на четвертий день всі без винятку були на ногах.