Податковий інспектор Корсаков був людина метка. Про інтереси держави піклувався, але й своїх не забував, а тому, за критим візком, в якому він їхав сам, ще йшли двоє парних саней, вантажених чавунними й мідними казанами, самоварами, мисками та піалами, лантухами борошна, цукру, ящиками з сувоями ситцю, дешевого шовку, плису, ножами, позументами, великими блискучими ґудзиками, якими казашки оздоблюють свої безрукавки, голками та різним іншим дрібним крамом. З цим вантажем їхав його кріпак, лакей і прикажчик Трохимич.
Побачивши, що в Раїм наїхало багато оренбурзького начальства, при якому незручно розгорнути свої торговельні операції, Корсаков спочатку подався в найдальші аули і тільки через два тижні повернувся в околиці Раїма.
Макшеєв втомлено випростався. Наближався південь, а він з восьмої ранку, не розгинаючись, викреслював найдокладнішу військово-топографічну карту острова Барсакельмес.
Раптом за дверима землянки загупали чиїсь важкі кроки, почувся незнайомий голос, і в розчинені двері буквально ввалився Корсаков у вовчій шубі й шапці, а за ним Трохимич з двома чемоданами.
Макшеєв здивовано глянув на них.
— Здрастуйте, мон шер. Невже не пізнаєте?! Олександр Іванович Корсаков. З Петербурга. Ми з вами не раз зустрічалися у баронеси Притвіц159.
— А, пробачте! Ви так несподівано... І це було так давно, — подав йому руку Макшеєв, не виявляючи особливої радості від такого вторгнення.
Гість скинув шубу й шапку і витер носовою хусточкою посивілі від паморозі вуса, вії і брови.
— Чемодани підсунь під стіл і йди собі, — наказав він Трохи-мичу, безцеремонно сідаючи навпроти Макшеєва. — А я вже третій день як приїхав з аулів. В Раїмі тинявся... Собачі умови! Ночував на долівці, підклавши сіна. Не витримав! Утік! Довідався, що ви тут, і зрадів. Старий знайомий дасть хоч якийсь притулок.
— Боюся, що й тут не буде вам зручно. Я живу не сам, а з двома товаришами по експедиції.
— Так, так. Я чув: солдатні до себе понапускали. Так їм і в казармі буде добре. Адже ж я тимчасово і, до того ж, у справах службових. Тепер я більше не працюю в Опікунській раді, як у Пітері. Я тепер податковий інспектор. Охороняю, так би мовити, державний інтерес.
Макшеєв відчував, як від слів і тону Корсакова в ньому піднімається хвиля обурення, але стримався і спитав, аби щось спитати:
— Ви, здається, збирались одружитися з донькою баронеси? Як вони, живі, здорові?
— Ні. Ми не зійшлися з баронесою в ділових питаннях. Виявилося, що їх маєток — майорат, і тому повинен перейти до її сина. А я людина не з багатих. Чому я маю все життя лічити мідні гроші?! Моя дружина москвичка, народжена Солодовникова. Собою вродлива, вчилася в інституті шляхетних дівчат і гроші має неабиякі. Звичайно, кожній купецькій панночці приємно стати дворянкою. Промучимось ще з рік-два в Оренбурзі і знов переведуся до столиці. Обридла провінція.
Макшеєв зрозумів, що від Корсакова одразу не одкараскатися, зняв із стола креслярську дошку і, побачивши Тараса Григоровича, що саме входив до землянки, зробив широкий жест в його бік:
— Знайомтесь! Пан Шевченко, професор живопису Київського університету, а нині художник Аральської науково-описової експедиції.
Шевченко навіть розгубився від такої несподіваної рекомендації і мовчки вклонився приїжджому.
— Дуж-же приємно-с! Корсаков! Старий приятель Олексія Івановича, — вищирив той свої щербаті прокурені зуби.
— Дорогий Тарасе Григоровичу, — надзвичайно чемно звернувся Макшеєв до поета. — Ви ще в шубі. Не відмовте, будь ласка, в люб'язності: накажіть там, щоб нам дали швидше обідати. Гість, певно, з дороги голодний, а я, щиро кажучи, дуже втомився з цим кресленням. За їжею трохи відпочину — і знов за рейсфедер. Адже ж мене відкликають до Оренбурга, — пояснив він Корсакову. — От я й поспішаю закінчити всі креслення, інакше не зможу виїхати. Час спливає, а роботи ще на добрий місяць.
За чверть години на столі парував наваристий флотський борщ, стояла бляшанка маринованої риби, і Макшеєв розливав по чарках міцну старку. Гість не залишився в боргу і витяг з погребця пляшку зубрівки. Зав'язалася бесіда. Корсаков розповів, як зграя вовків довго йшла за оказією. Макшеєв згадав про полювання на тигра. Після борщу подали зайця, якого напередодні застрелив Істомін, потім киплячий самовар, і Тарас Григорович урочисто поставив на стіл пляшку справжнього ямайського рому.
— Звідкіля? — здивувався Макшеєв.
— Заробив! Намалював портрет одного новопризначеного офіцера, а він мені, крім умовленого гонорару, подарував оце й чудову рамку для акварелі.
По обіді Шевченко сів осторонь докінчувати краєвид морської затоки із вмерзлими в кригу шхунами на зимівлі, а Макшеєв з Корса-ковим продовжували розмову.
— Так, шер амі, — скаржився Корсаков, присьорбуючи чай з ромом. — Що й казати: препаршива у мене посада. Тиняєшся увесь рік цим степом, стягаючи з тутешніх дикунів податки. Працюєш, працюєш — ніякої тобі подяки, і головне, ніяк не добитися повної сплати податків. А все через милого тестя. "Служи, — каже, — до действительного статського совєтніка, щоб дочка генеральшею стала. Тоді озолочу!" А він у мене мільйонер. Але ж як тут вислужитися, коли ці чортові киргизи ніколи не вилізають з недоїмок? Я вже й так добився, що недоїмки зменшилися майже удвічі. Його превосходительство мене за це до "анни" представив.
— Он як! Але ж... як ви добилися таких блискучих результатів? — спитав Макшеєв, підливаючи гостеві рому.
Гість неабияк хильнув за обідом і розбалакався:
— Дуже просто: батогами. Але, уявіть собі, є такі мерзотники, що воліють краще вмерти під батогом, а податків так і не сплачують.
Шевченко випростався, кров шугнула йому в обличчя, самі собою стиснулися кулаки, але неймовірним зусиллям волі він стримався і взявся за пензель.
— Невже ви не розумієте, що ніякий батіг не виб'є в жебрака того, чого він не має? — спитав Макшеєв.
— Е, батечку мій! Всі вони удають із себе жебраків. Посада дійсно препогана: противно слухати їх скарги, крики і так далі... Не те, що у вас, офіцерів! Ви повертаєтесь з воїнського поїску багатими, ая,які раніше, живу на свою платню.