Вона дивилася на брата великими здивованими очима і, певно, не розуміла його. Рахімові довелося тричі повторювати їй все, що знав він про байгу, про Жайсакових скакунів. Нарешті посмішка блиснула на її змарнілому за одну ніч блідому обличчі, але одразу ж і згасла.
— Нема мені щастя в житті. Певно, кши-апа народить дівчинку, і ніякої байги тоді не буде.
— Ні, буде! — палко наполягав Рахім. — Днями я не спав, лежав і чув, як байбіше з Кумині говорили Шаукен, що за всіма прикметами у неї буде хлопчик. І потім...
Він загнувся і, не знаючи чим би ще потішити сестру, раптом випалив:
— І потім Тарас-ага і майири обіцяли допомогти Жайсакові, коли з ним трапиться лихо. А росіяни все можуть, вони й ага примусять віддати тебе Жайсакові.
І вона знов дивилася на брата великими імлистими очима, а Рахім, захлинаючись, розповідав їй, як вони виїжджують найкращих коней табуна, і які чудові Жайсакові жеребці, і які багаті майири з Косаралу. Он-бо вже третій місяць вони щодня годують борщем і масною кашею всіх дітей аулу; і як Тарас-ага намалював його біля залізної грубки, коли він сидів у нього в землянці.
Все це Кульжан чула й раніше, але тепер кожне слово братика якось зливалося в її душі в єдину низку події, кінець якої блискотів перед нею світлом великої надії.
Після від'їзду Зулькарнаєвих посланців Джантемир нарешті зібрався в степ подивитися на відібраних до байги скакунів.
Того дня Рахімові вперше дозволили скакати на одному з одібраних жеребців, звичайно найсумирнішому. Акбозад, Карайгир і Кар-керат залишилися пастись в табуні. З ранку до обіду тривав перший забіг. Після обіду засідлали решту коней і знов зібралися в степ.
— Кого накажеш посадити на третю пару коней, ага? — спитав Жайсак. — Рахім ще хлопчик. Я дозволяю йому скакати тільки на тих сірих, яких ти бачив уранці. Решта такі злі й сильні, що Рахім їх не втримає, а день зараз короткий: третій забіг вийшов би вночі, коли б ми по когось ще вертали, а в степу бродять вовки.
— Чому ти відразу мені не доповів, що потрібен їздець? — раптом озлився Джантемир.
— Я пропонував їм, ага, Ісмагула, а вони без тебе не наважувалися, — рішуче втрутився Рахім. — Ми щодня чекали на тебе. Хоч Ісмагул лише на рік старший від мене, але він найміцніший серед хлопців аулу. І він добре вміє мовчати. А Жайсак мені не дозволяє сідати на інших коней, ніби я баба, — ображено додав він.
— А ти як вважаєш, Жайсак? Справиться Ісмагул чи ні? Здається, він непоганий їздець?
— Гадаю, що справиться, — сказав Жайсак, побачивши розпачливі жести Рахіма з-за батькової спини. — І він дійсно хороший.
— Добре! Я згодний. Але коли Ісмагул зламає собі шию або почне базікати зайве, — ти відповіси мені за нього, — вирішив Джантемир, — а поки що покажи мені своїх огирів і пусти скакати ось це чортеня.
Роботою Жайсака Джантемир був задоволений, похвалив і Тай-жана, а сина поплескав по плечу і вперше назвав жигітом, але коли він поїхав, Рахім признався Жайсакові:
— Ви з Тайжаном скакали на всю силу, а я потихеньку притримував Акбозада і Каркерата, щоб вони не випередили батькових. Присягаюся честю, Жайсак, не було ще в степу таких скакунів, як твої.
VIII. ЗА ШКУРКИ-ЧОРНОБУРКИ
Наприкінці січня прийшла оказія.
Цього разу це не була маленька валка з двома гарматами, з півсотнею козаків та з двома ротами охорони, а тисячний транспорт з величезною отарою і трьома сотнями саней, вантажених харчами, людьми, їх майном, поштою і різним іншим вантажем військового і цивільного характеру.
Для бутаковської експедиції теж прийшло чимало різного вантажу й новин.
Перш за все весь персонал щиро поздоровив Бутакова з наданням йому чина капітан-лейтенанта. Одночасно прийшло повідомлення, що його обрано дійсним членом Російського Географічного Товариства. Це вже було визнання його заслуг як ученого-дослідника, мандрівника і першовідкривача.
Вернер теж сяяв: йому надали звання унтер-офіцера. Це був перший крок по шляху до звільнення. Томаш палко дякував Бутакову за представлення і прекрасну характеристику.
Прийшло чимало радісного й Тарасу Григоровичу. Він одержав від Лизогуба великого й дружнього листа і пакунок з теплим одягом, комплектом олійних фарб, ліками й різними дрібними речами. Прийшов також лист і з Петербурга від Михайла Лазаревського з Черни-шовим. Петербурзькі друзі знов надіслали йому грошей і сповіщали, що були в Орлова, який спочатку й слухати не хотів про Шевченка, але, прочитавши його листи і довідавшись про його хворобу, подобрішав і обіцяв запитати Оренбург і Орськ про поведінку та напрям думок поета "на предмет пом'якшення його долі".
Всі ці листи були давні, писані навесні, пролежали в Орську все літо й осінь, але для Шевченка було дуже важливо, що його пам'ятають, турбуються й клопочуться про його звільнення. Рєпніна теж прислала йому багато теплих щирих слів, повних співчуття, писала, що молиться за нього щодня і теж клопотатиме у Орлова та інших, тільки-но виїде до Петербурга.
Із сльозами вдячності читав і перечитував поет ці рядки, і в душі оживала надія, якій він ще боявся піддатися, надія на світле майбутнє.
Розхвилювався й Макшеєв, бо його відкликали в Оренбург. Він спішно взявся за обробку своїх зйомок і за складання карти островів і знятих ділянок узбережжя. Один примірник цієї карти мусив залишитися в справах експедиції, а другий — в Оренбурзькому військовому окрузі, де теж потроху складали військово-топографічну карту свого округу.
Дні були ще дуже короткі, Макшеєв міг працювати тільки при денному освітленні, тому він ставав до роботи відразу після сніданку, а Тарас Григорович виходив з землянки, щоб не заважати йому.
Раїмський форт був крайньою точкою, до якої доходила оказія. Діставшись до Раїма, люди, коні і навіть верблюди були такі змучені далеким переходом, що їм давали тритижневий відпочинок перед поверненням до Оренбурга.
Але на цей раз тритижневий відпочинок подвоїли, тому що з цією оказією приїхав до Раїма генерал: зробити військовий огляд і повну ревізію Раїмського форту. Приїхав також податковий інспектор, що мав обкласти ясаком околишні аули і стягнути його. Прийшов і цілий батальйон піхоти на зміну тому, що тут пробув два роки.