Шевченко обурювався, розпалювався, потім ображено замовкав і виходив з землянки.
— Сперечатися треба чесно, а не приписувати своєму супротивникові того, чого він наробив, чого у нього нема й ніколи не було, — повторював він.
І все ж таки поступово десь глибоко-глибоко починав ворушитися сумнів, чи нема в словах Макшеєва якоїсь правди? Якогось малесенького зернятка? І, сам того не помічаючи, в своїх нових малюнках, він став як ніколи бережно і старанно передавати глибоку, неосяжну в своїй красі і своїй жахливості правду життя.
Часто згадував тепер Тарас Григорович свого великого вчителя Брюллова. В Академії Брюллова вважали людиною передовою, яка рішуче виступала проти псевдокласичного напрямку в живописі й, замість тримати учнів на самому копіюванні великих майстрів італійського, іспанського та нідерландського живопису, вимагав малювати живих людей і писати краєвиди з натури.
Але вимоги Брюллова щодо життєвості і правди в картинах не йшли далі певної межі: він старанно уникав всього, що здавалось йому буденним, сірим та прозаїчним. А таким вважав він надто багато чого, вважав гідним мистецтва лише красу людського тіла, натхненні або класичні обличчя і навіть в найкращій з його картин, визнаній всією
Європою, — в "Останньому дні Помпеї" в цілій юрбі охоплених жахом людей не можна було знайти жодного потворного або хоча б незначного обличчя, жодної постаті, позбавленої грації. Це була не трагедія загибелі цілого міста, а лише пишна театральна декорація до неї. Так помщалося художникові не збагнене ним життя.
Ще за рік до арешту долинули до Тараса Григоровича чутки, що Брюллов переживає якусь внутрішню кризу, якесь переоцінювання колишніх естетичних норм. Казали, що він почав нову картину з рідного російського життя, де не було ані сліпучого італійського сонця, ані ефекту заграви та вогняного потоку лави, ані блискавок. Але до чого прийшов Брюллов, Шевченко не міг довідатись на березі далекого Аральського моря. Самотужки шукав він власного шляху у мистецтві.
Коротшали дні. Шевченко все більше часу приділяв книжкам з бібліотеки, перенесеної в Косарал з "Константина". Особливо любив він співставляти іноді казкові, а іноді й дуже влучні твердження географів минулого з розвідками останніх експедицій і мандрівок по нетрях і пустелях Азії, Африки, Південної Америки та по островах Індійського й Тихого океанів. Шевченко зачитувався ними. О, як би це було прекрасно — взяти участь в експедиції на Памір, або в Тібет, чи Індію, або в пустелі Центральної Азії!
У Макшеєва теж був чемодан книжок. Частина їх стосувалася топографії та військових наук, а решта головним чином — філософії, причому найпротилежніших її течій.
Жорстоких злиднів зазнав Шевченко цієї зими. Частенько не було в нього мідного п'ятака на тютюн, на конверт і поштову марку, на шматок мила, на фунт цукру до чаю. Довелося йому шукати заробітку. Він писав листи на батьківщину для неписьменних солдатів і козаків, але й вони не мали чим платити. Інколи він пропонував офіцерам зняти з них портрет, і за такий портрет олівцем або аквареллю йому платили червінець. Але офіцерів у Раїмі було чоловік з десять та в Косаралі троє, і вони самі бідували і часто не могли дозволити собі такої розкоші, а цивільної публіки, крім священика, двох сімейних чиновників і двох лікарів, в Раїмі ще не було, і Тарас Григорович частенько блукав з гіркою думкою, де б роздобути махорки на цигарку. Навіть це було важким питанням, бо майже всі козаки були старовіри і не курили, а солдатам і самим не вистачало пайкової махорки і просити в них не повертався язик.
Іноді маркітант виручав Кобзаря, але за пачку махорки поет мусив написати йому якусь заяву або переписати начисто рахунки і ділові листи, а коли не було чого переписувати, маркітант нічого не давав йому в борг.
А листів все не було й не було...
Того року холера лютувала по всій Росії, а потім з'явилася й завезена з Індії бубонна чума. Скрізь встановили карантин, з зараженої місцевості не приймали посилок, а листи обкурювали сіркою. Приїжджі офіцери розповідали, що вимирали цілі села, і їх розповіді навіяли Шевченкові вірш про чумака, який захворів на чуму. Лежить він на битому шляху і неспроможний підвестися і зняти ярмо з своїх круторогих волів, рокований на самотню, невідворотну смерть без краплі води, без людського голосу, без теплого слова... Тільки гайвороння злетілося до нього, передчуваючи близьку поживу та тоскно ревуть голодні нерозпряжені воли...
Чи не загинули і його друзі цією жахливою смертю там, на Україні, і марно чекає він од них хоч коротенької звістки?..
Думка про чуму все частіше відвідувала поета. Так була написана напівфантастична балада "Чума"150.
Ходить страшна гостя містами й селами. Ходить з лопатою і риє могили, косить божевільних від жаху людей. Вони замикаються по хатах, але ніякі засуви не рятують. Голодна худоба блукає дворами й дорогами. Городи та вулиці заростають очеретом і останніми гинуть грабарі, які стягали ланцюгами померлих у братську могилу. А через рік приходять у мертве село живі люди, запалюють страшне вогнище смерті, стирають з землі самий слід старого селища і саму пам'ять про нього.
В один з похмурих днів, щоб розвіяти нудьгу, Бутаков запропонував поїхати в аул Джантемир-бая.
Ось Тарас Григорович каже, що цей Джантемир багатий і... знатний, як пушкінський Кочубей151. Треба з ним познайомитися, подивитись, як він живе, а потім запросимо його до нас.
Пропозиція Бутакова сподобалась, але поїхало тільки п'ятеро: сам Бутаков, Макшеєв, Шевченко, Богомолов, як комендант Кос-аралу, якому треба було й офіціально познайомитися з своїми новими сусідами, та прапорщик Нудатов152, засланий в Раїм на два роки за те, що в його чергування втекло з бухарським караваном кілька засланців-поляків.
— Не забудьте фарби та олівці, — радив Шевченкові Бутаков, — бо кожен з нас побажає мати спогад про такий візит.
Коні вже форкали біля землянок. Знаючи, що Тарас Григорович погано їздить верхи, Богомолов наказав дати йому сумирну кобилу.
Передбачаючи добре частування, і головне, запашний перський тютюн, Тарас Григорович ожив, і, якщо не хвацько, то принаймні бадьоро, тюпав на своїй Росінанті, як він одразу охрестив свою кобилу.