— Прийдіть до мене, добрі люди, позавтра, а я тим часом пораджуся з нашими, як його знищити, — рішуче сказав лейтенант.
Коли казахи поїхали, Бутаков одразу пішов до козачих офіцерів, бо сусідство з тигром не обіцяло нічого приємного і учасникам експедиції.
Прийшов він із своєю пропозицією дуже вчасно. Напередодні кілька солдат і козаків полювали на диких свиней. Мисливцям надзвичайно поталанило. Крім трьох свинок, вони забили велетенського кабана. Насилу витягай його тушу з грузького болота на твердий грунт і залишили її там до ранку, щоб вивезти кіньми. Приїжджають і бачать: півкабана з'їдено, а навкруги на землі відбитки тигрячих лап. З хвилини на хвилину тигр міг повернутися до своєї випадкової здобичі. Нічого не придумавши, мисливці повернулися до свого командира спитати поради і якраз застали у нього Бутакова.
Почали радитися. Думки розійшлися. Одні були за те, щоб негайно запрягти коней і їхати по рештки кабана; ніші пропонували влаштувати засідку і чекати тигра біля недоїденої туші, а треті сміялися й казали:
— У тигра нюх значно тонший, ніж у вас. Просидите марно ніч, промерзнете, а тигр, зачувши людину, піде тим часом жерти баранів або теля, атой полізе до наших коней.
Шевченко мовчки стояв за спиною Бутакова, посміювався в вуса і нарешті сказав, коли всі захрипли і замовкли:
— А що, коли встановити заряджені штуцери, націлені на тушу, а до курків прив'язати мотузки або дріт і протилежні кінці прикрутити до туші. Варт тигру смикнути тушу, як всі штуцери одразу вистрелять і тигр буде або забитий, або тяжко поранений.
Пропозиція Тараса Григоровича відразу примирила всіх, і дальша розмова була лише про те, як і на чому краще розмістити штуцери.
Два спритних теслярі взялися за роботу, і за дві-три години заряджені штуцери вже дивилися з густих очеретів на недоїдену тушу, а Шевченко з Бутаковим та поручиком Богомоловим обережно і міцно прикручували до іклів та ребер забитого кабана мотузки від зведених курків. Потім, щоб знищити запах людини, вони протягли по своїх слідах тушу забитої свинки і спокійно пішли до Косаралу.
Другого ранку мисливці кинулися до пастки. Рештки кабана були цілі, але перекинуті на другий бік. Біля них темніли на землі дві калюжі крові, а тигрових слідів навколо стало значно більше.
Не відразу наважилися мисливці піти кривавими слідами в гущавину очеретів. Всі знали, що поранений тигр перший кидається на людину. Але коли зібралося дванадцятеро добре озброєних мисливців, вони сміливо рушили в путь. За якісь півверсти від принади лежав мертвий тигр у калюжі крові: всі шість куль пробили його наскрізь, і треба було лише дивуватися живучості звіра, як він, смертельно поранений, спливаючи кров'ю, зміг одійти так далеко.
Всі вітали Шевченка з вдалою вигадкою, а він поспішав накидати олівцем та аквареллю велетенського тигра, милуючись його дикою силою і красою.
— Тарас-ага! Невже це ти, дорогий?! — раптом пролунав схвильований голос Жайсака. — Ой бой! Який же я радий тебе бачити!
— Жайсак! — радісно вигукнув і Шевченко і, підводячись, мало не розмазав свою акварель.
— Ми тут недалеко зимуємо, — стрибнув Жайсак з коня і міцно обняв поета. — Одна година їхати дрібним клусом уздовж Сирдар'ї. А ти звідки прикочував сюди, Тарас-ага?
Його блискучі антрацитово-чорні очі весело сяяли, оглядаючи мисливців і мертвого звіра.
— Яне кочував, я плавав по морю, по Тениз-Аралу. А це мої начальники, або, як ти кажеш, майири, — пояснив Тарас Григорович, широким жестом вказуючи на Бутакова і Богомолова.
Жайсак весело закивав головою.
— Знаю! Бачив! Великий човен. Дуже великий човен, а на ньому крила з полотна. Здрастуйте, російські начальники! — раптом схаменувся він і шанобливо потиснув обома руками руки Бутакову й Богомолову. — Приїжджайте до нас у гості. У нас тепер дуже добре. Аул великий. Джантемир баєм став. Дуже заможний. Юрти білі, баранів багато. Будинок собі збудував, як в Орську. Будете бишбармак їсти, російську горілку пити, балик солоний і балик смажений їсти. Ми тут теж баликчи стали. Багато ловимо. Джантемир навіть радий, що Мєшка-майир його з Жаман-кала вигнав. Тут краще, тепліше. Тільки джульбарса боялися, так от тепер він вже забитий. Хто його забив? — спитав він, переводячи погляд з Бутакова на Шевченка та інших.
— Це Тарас Григорович придумав, як рушниці на тигра наставити, і вийшло, що тигр сам у себе вистрілив, коли смикнув принаду, — засміявся Бутаков.
Жайсак не зовсім зрозумів таке дивовижне пояснення, але не наважився далі розпитувати і тільки сказав Шевченкові:
— Покажи, де живеш, Тарас-ага. Я до тебе іншим разом приїду, багато з тобою буду тоді говорити. Зараз не маю часу.
Тарас Григорович здалека показав йому свою землянку, з комина якої здіймався кучерявий димок. Жайсак стрибнув на коня, вдарив його камчею — і помчав геть, а Шевченко знов узявся за пензель.
Тигр був надзвичайно великий, з жахливими, ніби полірованими, іклами, з жовтогарячою шкурою в чорних оксамитових смугах. Коли акварель була закінчена, уральці почали його білувати, і з тигрової шкури вийшов чудовий килим. Згодом придбав його Бутаков за відро горілки і три бляшанки консервів.
Поки не випав сніг і не почалися хуртовини, Шевченко багато малював аквареллю, сепією, чорними й кольоровими олівцями. Зробив кілька краєвидів Косаральского форту з суходолу і з моря, намалював морську затоку біля гирла Сирдар'ї і чудову картину олійними фарбами "Схід місяця вповні". Коли ж випав сніг, він почав малювати товаришів по експедиції і внутрішній вигляд їх житла. Поспелов мав чудову фігуру, і Шевченко охоче малював його голим до пояса і сам мимоволі милувався своєю моделлю.
Макшеєв часто сперечався з Шевченком про живопис. Теоретично обидва відстоювали правду в мистецтві, але Макшеєв вважав, що в Шевченка слово і діло часто розходяться. Він нападав на Тараса
Григоровича за те, що його попередні картини не точно передавали риси людей, що він прикрашав свою модель, подовжував овал обличчя, надавав людям штучних поз.
— Ніколи я цього не робив, — сердився Шевченко. Але Макшеєв уперто стояв на своєму.
— Ні, голубе мій: не один раз грішили проти правди життя. Шкода, що нема тут ваших картин, я б довів вам, що маю рацію. Я щороку бував в Академії художеств на виставках, не пропускав жодної з них. Я бачив і добре пам'ятаю вашу "Катерину". Це ж не зламана горем кріпачка-селянка: це панночка в селянському вбранні. У неї ніжні випещені руки, не звиклі до чорної роботи; обличчя не обвітрене і не обпалене вашим пекучим українським сонцем. Вона ніколи не робила на панщині, ваша панна Катерина. І повірте, Тарасе Григоровичу, образ її був би зворушливіший, коли б ви не прикрашали її. Знайомий я і з Кейкуатовими149. Бачив у них портрет мадмуазель Кейкуатової вашого пензля. Звичайно, вона випещена, оранжерейна квітка, але ж одночасно вона здорова людина, а на портреті ви зробили її майже безтілесною і недокрівною, наче хворою на сухоти в останній стадії. Не заперечую, портрет — чудовий твір мистецтва, але це — мрія про мадмуазель Кейкуатову, а не вона сама.