Ліна. Що?.. А там хоч трава не рости.
ІшУліт Миколаєві". Браво, Ліно! (Сходе з Платоном, Платоновичем з веранди). Співай, кохай, веселись, а помрем,—яке нам діло до того, що потім буде.
Шах (до Дусі). Може пройдемо в садок?
Дуся. Можна.
Ліна. І я з вами.
Платон Платонович. Будьте ласкові, не заводьте там при євгенові .своїх небезпечних суперечок.
Леонид. Чого ти жахаєшся? євген і без того це добре тямить.
ІІлатон Платонович. Ні, ні, він ще молодий. (До Іпо-літа Миколаевича). Страшно за теперішніх дітей: так і лізуть пробоєм, не озираючись. А діректор у нас не любить цього.
(Шах, Дуся і Ліна ідуть в сад).
Іполит Миколаввич. Мій Серж теж такий: ніяк не слухає батька.
Леонид (до Ольги). А ви, Ольго Іполітовно, чиїм поглядам спочуваєте?
Іполіт Миколаввич. Вона у мене ніяких поглядів не має. Покохала, бач, безнадійно...
Ольга (встає). Тату!..
Іполіт Миколаввич. Не буду, не буду... Яка-бо ти сердита, й слова не промов. Я-ж жартую.
Ольга (сідає). Жарти...
Іполіт Миколаввич. Ось ходімо, Платоне Платоновичу. (до Творогина). £ЙУ ти!., чуєш, дон-жуан старий! Буде тобі коло старих жінок припадати, хіба молодших немає, хе-хе-хе... Ходімо покажу вам свій новий екіпаж...
Творогин (сміється). Чудак!.. (До Вікторії Францов-ни та Тетяни Михайловни). Вибачте... (Сходять з веранди).
(Іполіт Миколаєвич, Платон Платонович і Творогин зникають праворуч за осокорами. Вікторія Францовна і Тетяна Михайловна сидять ще хвилину за чаєм, нарешті їдуть в кімнату).
Леонид. Чого зажурились, Ольго Іполітовно? Своєю піснею навів я на вас смуток.
Ольга. Піснею?.. Ні, я завжди така. Пісні життя иноді завдають більше смутку.
Леонид. Треба тікати од того життя, котре наспівує лиш журливі мелодії.
Ольга. Ви знов своєї... Ні, мені не втікти звідсіль нікуди... Ви не можете цього зрозуміти—ви захожий з другого мира, і ваші ідеали, ваші поривання не для нас... Наші шляхи не сходяться...
Леонид. Мені здається, що є тільки один певний шлях для кожного, хто має душу й серце.
Ольга. До того ще треба мати й сили, а також освічення. А у мене ні того, ні другого... Вчитись мені не дали, а в самої на це ні уміння, ні хисту. Працювати без цього,—не буде діла, бо нічого не тямлю, та й не лежить душа моя до праці.
Леонид. Хм... Ну, це инша річ...
Ольга. Слухала я вашу розмову і... бачу, що близько край...
Леонид. Який край?
Ольга (по хвилі). Я цілком згодна з вашою теорією про виродження: безсила, безвільна, лехкодушна панна, до того-ж іще й виродок. Бувають виродки талановиті, могутні, що мають силу завоювати собі життя й щастя, але у мене немає нічого,—порожнеча, пустка. Навіть бажати я не можу, як усі... Я бажаю тільки смерти. (Мовчать обоє в задумі). Ви зараз думаєте: чудна це панночка, хто ій забороняє вмерти, коли на те її бажання? що лекше над це?.. Певне так. Я й сама не насмію одповісти на це питання. Хто або що примушує мене тягти ще це навісне, безпросвітне життя?.. Ніхто і ніщо. Коли-б я вмерла хоч зараз, жадна душа не по-жаліла-б бідної, непомітної істоти, котра усім здається цілком нікчемною, лишньою на світі. А я живу... Ні, не живу, а тільки жеврію, тягну, як кажуть... Навіщо?
Леонид. Ви зневірились... Мені здається, що, коли у чоловіка зосталась хоч искра любови до життя, то на це є й причина. А коли знайти причину, то по їй можна знайти й рятунок.
Ольга (зітхає). Нї, Леониде Плагоновичу, не все так і лехко, як здається. Ви хочете дізнатись причини?.. Я вам скажу її. А ну, знайдіть рятунок.
Леонид. Спробую.
Ольга. Мене вдержувало ще... вдержувало кохання.. Тільки ви не смійтесь...
Леонид. За кого ви вважаєте мене?..
Ольга. Я кохаю... Кого?—Вам, звичайно, однаково. Але я сама жахаюсь свого кохання, тим паче, що... я помітила, що той, кого я кохаю, кохає другу.
Леонид. Хм... А ви залиште це, як даремну надію, та візьміться до самоосвіти. Ви мучитесь, Ольго Іполітов-но, бо вам бракує змісту в житті...
Ольга. Залишити даремну надію... Боже, і ви тієї!
Леонид. Я привик називати речі їх власним ім'ям, тому—вибачте, коли уразив вас.
Ольга. Ні, ні, тепер я сама бачу, що даремні надії... Боже... жити єдиною надією, самітно пестити її там десь глибоко-глибоко на самому дні, і вмить стратити... Це над силу.
Леонид. Я бачу, Ольго Іполітовно, що вам тяжко, дуже тяжко. Але невже у вас не стане духу побороти це почуття й забути його...
Ольга. Забути?.. Ні, мабуть дуже великі надії покладала я на це.
Леонид. Чудно. Я не зрозумію, як ви могли сподіватись,—невже вам подано на це який привід?
Ольга. Ні, жадного приводу не було. Це був сон... Але мені здавалось, що це річ можлива. Я ждала чуда...
(По хвилі). Боже, Боже, що буде далі? Де вихід? Навкруги одна гидота, пітьма... Блиснув ясний промінь — і згас, а з ним погасла й та дивная мрія, яка примушувала мене забувати моє безталання... Чужа, всім чужа, самітна...
Ліна (виходить з Євгеном із саду). А ви й досі сидите? Чого ви обоє такі кислі? Весело мабуть вам?.. А Матвій Львович та Дуся поїхали на човні. Кликали й мене, та я лякаюсь. (Сідає на Орелі. До євгена)— Чом-же ви, паничу, не купались? Ха-ха-ха!..
@вген. Паскудство! Леонид. Чому ви смієтесь?
Ліна. Як-би ви знали, що вигадав Серж... Як тільки Матвій Львович сів у човна, недалеко у вербах щось шелеснуло у воду. Зчинився вереск. Він думав, що хто потопає та мерщій туди... ха-ха-ха!..
Ольга. Ну?
Ліна. І в кущах наскочив на дівчат, котрі хутко одягались. Що таке? Ха-ха-ха... Вони купались, а Серж роздягся в кущах і прожогом кинувся в воду коло них. Вони, мов навіжені, з річки. Ха-ха-ха!..
Леонид. Одначе панич не дуже перебірливий на жарти.
Всеволод (виходить із кімнати на веранду). Ліно, а йди лишень на хвилину сюди.
Ліна. Не хочу. Що там таке? Почув сміх і зразу біжить, думає тут бо-зна що.
Всеволод. Йди, коли велю, дзиго! треба...
Ліна. Мені й тут не погано,
(З правого боку виходять Творогин, Платой Платонович і Іполіт Миколаевич; за ними—Ганна з дитиною).
Творогин (побачивши Ольгу та инших). Хм... скандал в благороднім семействі, та й годі, побий мене Бог!
Іполіт Миколаевич (до Ганни). Одчепись ти, ради
Христа! Що я можу заподіяти? Подавай в суд. Не же-нити-ж його на тобі. *