Ганна. Я, пане, й не пішла-б за його... і очей не по-казала-б сюди. Та коли-ж мені їсти хочеться, а на роботу з дитиною не беруть.
Іполіт Миколаввич. Однесла-б у воспитательний у місто, позбулася-б клопоту.
Ганна. Ні, вже коли емірати, то вкупі...
Творогин. От дурна! Та ти вклонилась-би панові Тво-рогину, Михайлові Івановичу,—він-би тобі враз жениха знайшов... хе-хе-ле, побий мене Бог! А то як же таки... Це не довго й під тином подохнуть. А що ви думаєте? побий мене Бог!.. Біда з цими дівчатами...
Платон Платонович. євгене, ти йшов-би до Сержа у сад, чого тут трешся?
Леонид (набік). Так, з огню та в полум'я.
(Євген одходить неохче до саду, стає й слухає).
Іполіт Миколаввич. Ну, йди собі, я нічим не винен. Бачила, що хлопець, було-б не лигатись з блазнем.
Ганна. Пане, я й в суд не подаватиму, тільки дайте хоч що-небудь... їсти нічого, на роботу не беруть... (Плаче).
Ольга (впродовж всех розмови сиділа й слухала з поширеними очима). Боже!.. (Гистерично ридає).
Леонид і Платон Платонович (метушаться коло неї). Води, води!
(Всеволод виносить'в кухлі).
Іполіт Миколаввич (виймає гаманець). На десятку та не ходи сюди більш, коли не хочеш мене росердити. У мене он дочка—баришня, а ти тут... хоч-би4посоромилась.
(Серж виходить із саду; побачивши Ганну, знову зникає в кущах. Із саду виходять Шах і Дуся і підходять, зацікавлені сценою).
Ганна. Од сорому ситий не будеш. Не по своїй волі прийшла я сюди. Голод та безталання моє пригнали мене... (Бере гроші). Спасибі, паночку, дай Бог здоров-ля... (Хоче поцілувати у руку).
Іполіт Миколаевич (одпихає її). Йди, йди... Марусь-ко!.. проведи її.
Маруся (котра з Іваном дивилась на сцену з веранди, сходить і проводить Ганну за осокори).
Іполіт Миколаевич (до Ліни, котра впродовж все'і сцени дивилась вельми зацікавленими очима). Біда з вашим братом, хе-хе-хе... А Сержеві треба чуба намняти, щоб був обережніший.
Ліна. Дівча чи хлопчик?
Іполіт Миколаевич. А ти кого хотіла-б? Хе-хе-хе...
Ольга (до Іполіта Миколаевича). Ти ще смієшся... У другого-б очі від сорому та бешкету вилізли, а тобі смішки... (Ридає).
Леонид. Заспокойтесь, Ольго Ігіодітовно, ходімо в кімнату.
(Беруть з Всеволодом її під руки і ведуть на веранду).
Іполіт Миколаевич (у-слїд). От тобі й маєш... Що-ж тут такого?.. Діло житейське, хе-хе-хе...
(Всі похмуро мовчать).
Творогин (по хвилі). М-да... Був у нас у повку...
ЗАВІСА ХУТКО СПАДАє-
Дія четверта.
Вечір.
Кімната на дачі Ильєнків. Стіни обклеєні шпалерами. Праворуч^-двері на ганок, ліворуч—в другу кімнату. Просто—етажерка з книгами. Обстанова проста, дачна. Посередині—стл; коло його метушаться Тетяна Михайлівна і кухарка Горпина.
Тетяна Михайлівна. Куди ти поділа ключ від сардельок?
Горпина. Мабуть у пекарні, я зараз... (Виходить).
Тетяна Михайлівна (лічить тарілки). Одна, дві, три.. одинадцять, дванадцять, тринадцять. Здається, всі... Дуся!
Голос Дусі (з другої кімнати). Чого тобі, мамо?
Тетяна Михайлівна. Ти гаразд знаєш, що тринадцять треба... Яке погане число...
Дуся (виходить, приколюючи бант на грудях). Кого тринадцять?.. А-а... тринадцять, тринадцять: шестеро. Гробачевських, Матвій, Творогин та нас п'ятеро...
Горпина (з ключем). Ось, пані... (До Дусі). 1 які-жви, панночко, хороші. Цариця, справжня цариця! Невістка пана Гробачевського помре з заздрощів, як побаче...
Дуся (сміється). Вигадай...
Тетяна Михайлівна. Годі тобі, цокотухо.
Горпииа. Іже-Богу, пані... Та ще, як побаче, що заручини,—край... Маруся, їхня покойовка, каже, що вона так хвостиком і бігає за паном Матвієм, а він-же хоч-би тобі оком на неї скинув...
Дуся. Звідкіль ви все знаєте? Сорока на хвості носить чи що?
Тетяна Михайлівна. Не диво: Гробачевські ніяк не таяться,—все на очіх,—як плащуваті цигане.
Горнина. На очіх, душе мила, все на очіх... Ось хоч-би учора... ой, горенько! Молодий Гробачевський з панночкою наскочили у саду на старого пана й невістку. Старий обнімав і цілував молоду пані. Душе мила!.. (зпліскує в долоні) що-ж тут зчинилося! Молодий зхо-пив старого за горло, невістка кинулася між їх рознімати. Панночка зомліли... їх так на руках і віднесли у горниці: насилу-насилу, кажуть, очуняли...
Дуся. Сердешна Оля, їй не життя, а пекло.
Горпина. Пекло, душе мила, пекло... Робочі збіглись.. Сором! Ми мужики, душе мила, а так не поводимось.
Тетяна Михайлівна. Годі тобі торохтіти. Йди в пекарню, покличу, коли треба буде.
Горпина (йде). Що-ж, пані, коли правда, хрест мене побий!..
Тетяна Михайлівна. Дивно мені на Вікторію Фран-цовну. Та я їх усіх держала-б в руках! Де-ж таки— така розпуста в сем'ї... Молодий панич теж... І мати допускає до цього. Та я йому... .не знаю, що зроби-ла-б! А то така квочка: одно квокче...
Горпина (вбігає). Пан Матвій.
Дуся. Проси.
(Горпина вийшла).
Тетяна Михайлівна. Піти трохи прибратись. (Виходить).
Шах (входить). Вибачте... я дуже рано?
Дуся (весело). Ні, ні, голубе, сідай.
Шах. Добривечір, моє щастя! (Цілує їй руну і сідає коло неї). Вітаю й бажаю... навіки зостатись такою гарною, як зараз.
Дуся (сміється). Спасибі.
Шах. Де-ж ваші?
Дуся. Мама в опочивальні, а тато з дядьком пішли купатись, зараз прийдуть.
Шах. Що, тато не зрікся свого наміру об'явити нас сьогодні привселюдно молодими?
Дуся. Ні. А що?
Шах. І навіщо воно йому здалось?
Дуся. Каже, щоб поговору не було. Наче-б то нам поговір страшний... Ну, та треба уважити татові й мамі. Нас од того не поменшає, а їм втіха. Тато страшенно лякається усяких непевних поголосок: йому все здається, що про нього, або про його сем'ю будуть говорити не з достатнім поважанням.
Шах (сміється). Згода, згода, голубко. Але не до вподоби мені ці церемонії. Іполіт Миколаєвич почне зараз верзти усякі паскудства.
Дуся. Сьогодні навряд,—буде мабуть сердитий.
Шах. Чому так?
Дуся. Кажуть, посварились з Всеволодом через Ліну. Всеволод навіть поліз битись.
Шах. Фі, гидота. Дуся, серденько моє, з якою огидливістю я завжди буваю там. Коли-б я не знав, що тебе буду бачити там, ніколи нога моя не ступила-б туди...
Дуся. І тато хоче не ходить туди... боїться за євге-на...
Шах (бере її за руку). Чому ти наче смутна? ти не рада, зіронько?