Председатель (подпись)
Секретарь (подпись)
КОМАНДАРМ Батько МАХНО
До охоронної записки прикладено дві круглі печатки: одна штабна, а друга особиста, її приклав сам Махно.
Після цього пішли оглядати експонати музею. Ходили години дві.
— Ось бачте,— показав Дмитро Іванович на дві пляшки з горілкою, що стояли у вітрині.— Це запорозька, найкраща в світі горілка! Я викопав її в могилі аж три пляшки, так копачі одну розпили, а дві я привіз до музею.
У Махна загорілись очі, ковтає слину і ніяк не відірве очей від спокусливої горілки.
— Давайте вип'ємо одну пляшку! — сказав Махно,
— Е, ні, цього не можна.
— Чому не можна?
— Це для історії!
— А хіба для історії мало однієї пляшки горілки?
Бачить Яворницький, що біда: не дати горілки — охоронну записку відбере, а відбере записку, музей пограбують. Що робити? Жалко запорозької горілки, а ще більше жалко музейних скарбів! Щоб піддобритись до Махна, віддав йому одну пляшку запорозької горілки, а друга лишилася в музеї для історії.
Та конфлікт з горілкою ще не закінчився, як Махно враз щось пригадав, зупинився, насупився.
— Ану, покажіть мені шаблюку кошового Задунайської Січі Гладкого.
— Ходімте, покажу.
Дмитро Іванович провів Махна до однієї вітрини й каже:
— Ось вона, вже старенька, та яка є. Дивіться!
— Ви дурниці мені не кажіть. Шаблюка Гладкого, про яку я чув, інкрустована коштовними каміннями, золотом, сріблом оздоблена, з дамаської сталі виготовлена, а ви мені якусь поіржавлену трухлявину показуєте!
— Ні, Несторе Івановичу, не трухлявину, а святиню — скарб музею!
Махно підозріло глянув на Яворницького і начебто повірив. А хитрун Яворницький заздалегідь сховав справжню шаблюку Гладкого в підземеллі свого музею.
Махно, кажуть, був людиною непостійною, запальною, гарячою, гнівною: то спалахне, а то й втихомириться — тоді може проявити якусь гуманність. Ось і на цей раз він, вже лагідно, спитав Яворницького:
— Може, вашому музею в чомусь треба допомогти, кажіть?
Дмитро Іванович зрадів і вмить скористався нагодою:
— Є така потреба. Бачите, надходить зима, а холод — ворог експонатів. От якби вугілька нам підкинули...
— Гаразд. Допоможу. Вугілля буде для музею. Махно, на диво всім, дотримав свого слова: через день-два на подвір'я музею було завезено 14 підвід з вугіллям.
І, вже прощаючись з гостем, Яворницький сказав:
— Я завів у музеї такий порядок, що знамениті люди лишають у книзі якийсь запис. Може, й ви напишете щось?
Подали книгу. Махно розгорнув і почав перегортати сторінки, а коли побачив підпис царя Миколи II, сказав:
— Ось тут, вище царя, напишу.
— Е, ні, тут не можна,— сказав Яворницький.
— Тоді ось тут, нижче підпису царя.
— І нижче не можна.
— А чому не можна? — допитувався Махно.
— Та ви ж знаєте, якої люди думки про царя. Невже нам личить ставати а ним поруч? Напишіть ось тут, на чистому папері.
Пізніше Дмитро Іванович переказував цей діалог ще в гострішій формі.
— Бачите, Несторе Івановичу, люди, що читатимуть ваш горішній напис на царському аркуші, скажуть: "Цар був г...о, а Махно ще більше", а як нижче напишете, то скажуть: "Цар г...о, а нижче його покидьки".
Виходячи з музею, Махно звернувся до Яворницького:
— Виникла потреба, щоб ви для мого командування прочитали лекцію про історію запорожців та місцевого краю. Як, зможете?
Відповідь треба було давати негайно.
— Чому ж, можна. А коли ви хочете?
— Завтра, о дев'ятій годині ранку. Наступного дня до будинку Дмитра Івановича під'їхала тачанка з двома озброєними махновцями. Знову тенькнуло біля серця. А коли дізнався, що вони приїхали по лектора, трохи одпустило... Хоч і не хотілось Яворницькому більше бачитися з Махном, та обставини змусили поїхати: боявся за музей.
— Тільки-но я зліз з тачанки,— розповідав Дмитро Іванович,— як у готелі почулися постріли: один, другий, третій. От, думаю, попав у пекло. З острахом заходжу в готель, дивдюсь, а в передпокої лежить, розпластавшись, здоровенний махновець, одягнений у коштовну шубу.
— Що це? — питаю Махна.
— Не лякайтесь, професоре, це мій вирок за компрометацію анархії.
— Так от що, Несторе Івановичу,— наважився Яворницький.— Під таким враженням я зараз не можу читати к лекції. Прошу вас, відпустіть мене.
Махно був роздратований і п'яний. Йому самому, певно, було не до лекції.
— Гаразд, ідіть додому. Іншим разом прочитаєте.
— Добре.
А сам собі Дмитро Іванович подумав: "Де вже їм лекцію слухати, коли під ними земля горить".
Так воно й сталося. Ще вдосвіта професор почув приглушений гуркіт гармат. Незабаром у Катеринославі від махновців і сліду не лишилося.
Дмитро Іванович полегшено зітхнув: "Добре,— подумав собі,— що так щасливо обійшлося: не вигнали б його звідси — пропав би музей, а в ньому ж золоті й срібні речі, багаті народні скарби".
Та радість виявилася передчасною: музейний сторож Попов доповів, що поки Дмитро Іванович їздив у штаб "читати" лекцію, махновці таки пошарпали музей.
— От мерзотники! Махно дав охоронну записку, а його ж "синки" нишпорять по музею!
СЕРЕД ЗЕМЛЯКІВ
БУДИНОК БІЛЯ ПАРКУ
Цей чепурненький будиночок з мезоніном біля парку Шевченка знали колись не тільки місцеві жителі, а й люди з сіл і навіть далеких міст — у наших і в чужих землях.
Дмитро Іванович, господар цього будинку, любив природу, любив Дніпро, його скелі, його шумливі пороги.
Ще здавна він виклопотав собі садибу в нагірній частині міста і збудував невеличкий будинок. Звідси добре видно сивий Дніпро, а на ньому плоти й пароплави, мальовничий парк Шевченка, в якому він частенько відпочивав, видно також і металургійні велетні міста.
"З цієї "башти",— писав Яворницький до свого колеги академіка Д. І. Багалія, запрошуючи його в гості,— видно все: і Дніпро, і степ, і Самару-ріку — усе як на долоні" .
Коло будинку — скромний садочок, який сам Дмитро Іванович садив, своїми руками він виростив тут яблуні, груші, абрикоси, різні квіти.
В його бібліотеці знайдено брошуру за 1894 рік "Як самому виростити плодовий садок". Цими порадами користувався Дмитро Іванович, коли, засукавши рукави, брав у руки лопату, копав ямки, розпушував родючу чорну землю.
В робочому кабінеті професора Яворницького — безліч книжок з археології, етнографії, історії Росії, України, твори класиків. Багато з них — подарунки від авторів.