Підніс Денікіну хліб-сіль заступник голови земської управи Якубович, а потім відбувся урочистий бенкет у англійському клубі. Пихатий головнокомандуючий білої армії спочатку не помітив цих кпинів на свою адресу, бо тацю з рушником і хлібом та сіллю одразу ж передав ад'ютантові, але в середині банкету він пройшовся по залу оглянути подані йому під час зустрічі подарунки й звернув увагу на вишитий напис. Одутле лице генерала густо почервоніло, він круто повернувся до земців і зловісно спитав, ледве стримуючи крайнє роздратування:
— Так де той козак, що викрутився?
Передчуваючи недобре, Якубович мерщій зник нишком з банкету...
Правду сказало давнє українське прислів'я: як показали дальші роки, ні цар, ні його родичі й нащадки не повернулися вже на російський престол; не пощастило й царським генералам, незважаючи на тимчасові перемоги, склепати розбитий революцією на друзки імператорський трон з його "единой, неделимой" імперією — тюрмою народів, як і називав її Ленін.
У ШТАБІ МАХНА
До музею з шаленим гуркотом під'їхала тачанка. В ній |сиділо три п'яних махновці. Це було в листопаді 1919 року. Музей в ті неспокійні дні був зачинений. На варті музейних скарбів стояв сторож Іван Йосипович Попов — людина чесна, твереза й акуратна в роботі. Дмитро Іванович довіряв йому охорону музею.
Махновці забігли з чорного ходу й зажадали, щоб їм відчинили музей. Для більшої переконливості своєї вимоги вони стали стріляти повз сторожа з револьверів.
— Відчиняй музей!
— Не відчиню!
— Чому?
— А тому, що ключів не маю.
— А де ключі? — горлали махновці.
— Вони в директора музею професора Яворницького.
— А де живе той Яворницький?
Дідок махнув рукою в напрямку Дніпра й показав дорогу до будинку Дмитра Івановича.
Розлютовані невдачею, махновці круто повернули баских коней і галопом помчались до будинку Яворницького.
— Тільки-но одягнувся й уже хотів був іти до музею,— оповідав Дмитро Іванович,— коли це чую, загуркотіла тачанка і раптом зупинилась біля будинку. Глянув я у вікно: аж там стоять з рушницями. Зразу ж догадався — махновці! Тенькнуло у мене під серцем, а знаку не подаю. Мовчу. Може, проїдуть далі. Коли вони, песиголовці, як почали гамселити в двері ногами та кулаками, то аж глина з стелі стала сипатися. Бачу, не витримаю облоги. Відчинив. Вони без будь-якого дозволу всі натовпом ввалилися до передпокою, а з ними вбігла й невеличка куца собачка — така ласкава та втішна.
— Що вам треба, хто ви такі? — спитав їх професор.
— Махновці!
— Добре! Так і запишемо!— взяв книжечку і почав Яворницький щось записувати.— Чого ж ви хочете від мене?
— Ключі від музею у вас?
— Перш за все треба привітати господаря, коли до нього в хату зайшли, а потім говорити з ним по-людському, а не гримати! — зауважив Дмитро Іванович.
— Ми з буржуями не вітаємось! Іч, чого захотів! Може, накажеш ще шапку зняти перед тобою?
— Як ви сказали — буржуй? І вам не соромно! Що ж у мене є? У мене є книги та будинок, а життя своє я віддав людям, науці. А ви мене, стару людину, ображаєте, буржуєм взиваєте! — докоряв їм учений.
— Давай, старий, ключі, нічого нам мораль читати! — загримали махновці.
У цей час собачка визвірилася й кинулася на махновців.
— А навіщо вам ключі, коли музей не працює?
— То вже нам знати — навіщо. Гайда з нами! — наказали вони.
Дмитро Іванович мусив був узяти ключі і їхати до музею. Їде й думає собі: "Е, ні, тут не до жартів. Чи ж довго їм, шибайголовам, взяти та й пустити кулю старому в потилицю! Зіпхнуть труп з тачанки, і ніхто не знатиме, де подівся Яворницький..."
І тут Дмитро Іванович дав собі раду у біді.
— Хлопці, га, хлопці! — звернувся він до махновців.— А що, як ви мене відвезете в штаб до Нестора Івановича? Хлопці й отетеріли.
— А звідкіль ви знаєте батька? — питає один.
— Та то мій давній приятель, одвезіть,— благав професор, хитруючи.
— Ну, гаразд, побачимо, який ви приятель. Тачанка круто повернула до готелю "Асторія", де розташувався штаб самого батька Махна.
У супроводі махновців Дмитро Іванович піднявся на верхній поверх.
— Здоровенькі були! — звернувся Яворницький до Махна.
— Здрастуйте! Хто ви такий, в якій справі до мене? — кліпаючи каламутними очима, спитав Махно.
— Хто я? Та мене, Несторе Івановичу, весь світ знає! Я професор Яворницький, історик, директор музею.
— Так, так, чув...— невпевнено промимрив, Махно.— А що вас привело до мене?
— Серйозна й невідкладна справа: ваші синки дуже бідові хлопці, та біда з ними...
— Яка біда? В чому річ?
— Приїхали до мене п'яні, буржуєм назвали, вимагають ключі від музею. Що це таке? Як можна? Музей — це святиня, храм культури! Ключів я не дав їм, а попросив, щоб завезли до вас. Думаю, що ви зрозумієте мене: музей не для п'яних. Те, що в музеї, Несторе Івановичу, не моє й не ваше — це народне добро. Відчинити музей для ваших п'яних хлопців — це значить віддати на поталу й глум пам'ятники віковічної культури, які я збирав усе своє життя.
Цього не можна допустити.
— Чого ж ви від мене хочете? — роздратовано спитав Махно, насупивши волохаті брови й підвівшись з місця.
— Я прошу видати мені охоронну записку для музею.
— Гаразд, записку видамо! — відповів Махно. А далі пом'якшав і спитав: — А що там е цікавого у вашому музеї?
— Та дещо є.
— Я хочу з'їздити туди і побачити музей.
— Це ваша справа.
Махно наказав ад'ютантові подати фаетона, а далі запропонував професорові Яворницькому і своєму тілохранителеві їхати з ним у музей. Приїхали. Дідусь — вартовий музею — спочатку злякався Махна, а коли побачив Яворницького з ключами, заспокоївся.
— От що, Несторе Івановичу,— звернувся до Махна Яворницький,— перед тим як оглянутії музей, напишіть мені охоронну записку, що обіцяли в штабі.
З наказу Махна 27 листопада 1919 року було надруковано на папері з блокнота охоронну записку. Ось її текст:
ОХРАНИТЕЛЬНАЯ ЗАПИСКА
Дана сия записка Военно-Революционным Советом и Командармом директору музея имени Поля Эварницкому в том, что арестовать или конфисковать что-либо из имущества музея никто не имеет права без особого на то разрешения КОМАНДАРМА БАТЬКА МАХНО, что подписями и приложением печати удостоверяется.