Тут же була невеличка дерев'яна трибуна. Він часто підводився з-за столу, ставав біля неї і продовжував працювати. Любив добротний папір, завжди писав пером "рондо" і обов'язково чорним чорнилом, яке для нього готував один знайомий хімік. Оці речі — папір, перо, чорнило — були для Дмитра Івановича співучасниками його щоденної творчої праці.
На робочому столі під склом — портрет професора О. Потебні, його вчителя, людини великого розуму, сильної волі й широкої ерудиції. На стіні — портрет Тараса Григоровича Шевченка, обрамлений квітчастим українським рушником.
У вітальні будинку, на стіні, ще й досі зберігся монументальний розпис. Його створив художник Микола Іванович Струнников. На цій картині художник зобразив Тараса Бульбу з синами в поході.
Історія цього розпису така. В 1920 році митець жив і працював у Катеринославі. За проханням Дмитра Івановича, з яким його пов'язувала давня дружба, він приїхав до нього, щоб попрацювати в історичному музеї. Жив Струнников у будинку вченого.
Дмитро Іванович надихав художника взяти пензель та написати "Тараса Бульбу з синами", "Козака з бандурою", "Автопортрета".
— Дивлюсь, як ви ото пензлем доторкаєтесь до полотна,— каже вчений,— і впізнаю рєпінську школу. Щасливий ви, Миколо Івановичу, що працювали з геніальною людиною.
Микола Іванович радісно усміхнувся.
— Та вже стараюсь, щоб не потьмарити ім'я свого вчителя і наставника...
— Бачу, Миколо Івановичу, що ви все більше й більше захоплюєтесь запорожцями. То, кажу, було б добре, якби ви проїхались в козацькі села Покровське та Біленьке.
Микола Іванович послухав Яворницького, поїхав у с. Біленьке. В тому старовинному селі чимало він написав портретів. Художник на тлі українського краєвиду змалював своїх героїв: М. Білого, П. Макаренка, Я. Пазюка, українську жінку Одарку Пазюк та "Козака на дозвіллі". Твори Струнникова й сьогодні радують своєю майстерністю.
Інколи через хворобу Дмитро Іванович не приходив у музей, тоді співробітники йшли до нього додому, кожен, звісно, тільки з невідкладними справами.
Підписуючи будь-який офіційний документ — грошовий чек чи листа до вищих інстанцій, Дмитро Іванович рідко коли користувався бібулою, а найчастіше присипав свій підпис на документі дніпровським білим піском, який швидко вбирав чорнило, а потім здував цей пісок і повертав документ.
— Так робили в Запорозькій Січі,— чи то жартома, чи то серйозно зауважував господар.
— Так-то так, Дмитре Івановичу,— звернувся до нього вартовий і водночас касир музею дідусь Олімпій Андрійович Щукін.— А от скажіть, у чому мені носити зарплату з Держбанку для співробітників музею? Зброї у мене немає, охорони не дають, хоч би портфель був...
— А навіщо вам портфель? Краще без нього, бо хтось і справді подумає, що ви гроші носите.
— Та воно конешно, а все ж таки, в чому приносити з банку гроші? — допитувався дідок.
— А я вже подумав про це. Ось гляньте, що це в моїх руках?
— Начеб псалтир!
— Так, правильно. А тепер загляньте всередину, що ви тут бачите?
— Нічого не бачу: наче якась коробка, чи що?
— От і добре, що ви побачили коробку. Оце вам буде портфель.
Дмитро Іванович вирізав усе священне писання зсередини церковної книги і зробив з неї скриньку. Отже, коли збоку глянути — псалтир, а всередині — потайне сховище на гроші.
— Оце добре, Дмитре Івановичу! А я б до цього й не додумався.
— Це певне сховище! Отож беріть цей "портфель" і спокійно в ньому носіть музейні гроші; запевняю, ніхто на вас не накинеться...
І справді, дідок Щукін з цим псалтирем-"портфелем" безпечно ходив кілька років. Нікому навіть на думку не спадало, що богобоязливий дідок носить у псалтирі гроші...
До Яворницького раз у раз зверталося багато людей в найрізноманітніших справах — етнографії, мови, відтворення образу історичних постатей,— і кожний завжди одержував вичерпну висококваліфіковану відповідь.
Відомий український драматург М. П. Старицький, працюючи над драмою "Богдан Хмельницький", звернувся 15 січня 1899 року до Дмитра Івановича й просив допомогти йому "...познайомитися зі звичаями тогочасної придворної польської магнаторії. Де б знайти джерела історичні і романтичні — чи не пригадуєте?" .
У другому листі, датованому 7 грудня 1899 року, Старицький дуже просить Дмитра Івановича "...порекомендувати, де дістати театральні реквізити — жіночі та чоловічі: гетьмана, генерального судді, генерального писаря та інших".
Не обійшовся без допомоги історика і другий корифей українського театру П. К. Саксаганський. З квітня 1915 року він звертається до Д. І. Яворницького, як до великого знавця українського побуту:
"Бачиш,— пише він,— я тільки й знаю, що Возного — це щось нагадує сучасного судебного пристава. Возний вибирався дворянством, і приводив тяжущихся до суду, і назначав імущество в продаж. Оце й усе, що я знаю. А от яка його була одежа? Чи ти, голубе, ніколи не находив десь тієї одежі? Якщо маєш, то або намалюй, або опиши, яка то мусить бути одіж. Зостаюсь, як і перше, вірний Опанас Саксаганський".
Частенько листувався з Дмитром Івановичем і Марко Кропивницький. Одного листа він почав імпровізованим віршем:
Ой Дмитре мій, Дмитре,
Прихильник ти щирий!
Багато ти, друже,
У душу мою
Перелив своєї
Теплої, палкої
І бравої душі:
Розпалахав мрії,
Зогрів мої думи
І в серцеві хворому
Вигоїв надії.
А закінчив свого листа словами: "Літом хоч тижнів зо два поблукаємо з тобою понад Дніпром".
До будинку Яворницького часто заходили академіки, професори, художники, письменники, вчителі, кобзарі, чабани, що з сопілкою в руках складали й співали тут українських народних пісень. Не минали його будинку й композитори М. В. Лисенко та К. Г. Стеценко, артисти П. І. Цесевич та Г. В. Маринич, вчені О. М. Терпигорєв, С. Б. Шарбе, А. П. Виноградов, фольклорист і літературознавець В. В. Данилов.
Був у нього Олександр Корнійчук, щоб порадитись, як краще й правдивіше показати на сцені Богдана Хмельницького, приїздили артисти з Тбілісі. Частенько приходили й адміністратори українських театрів Дніпропетровська, Києва, Харкова, прохаючи поради, як краще поставити історичну або побутову п'єсу та пошити для неї український одяг.