Четвертий день уже стояли
У засідках загони,
Які чекали
Приходу русаків.
І ось в цей день, з боків
Коли поволі сонце
Хилилося додолу,
До їх загону
Поквапно бігли зв'язкові.
Вони усі
Були в напруженні великім
І засідки вже всі
Приведені в порядки бойові,
Бо Ігоря велике військо
Дорогу вкрило сараною
І хмарою несло собою
Спустошення, розбої дикі.
Але наведений зв'язок
Між групами повсталих,
Одноразовий їх кидок
Удар смертельний нанесе
Для русаків кривавих,
— Ніщо у лісі тут їх не спасе.
Князь ігор їхав на коні
У середині їх колони,
І ось те місце, де загони
У засідці були.
Його маленькі оченята
Довольністю світилися як в ката.
Він грабував чужі народи,
І не шукав ніколи згоди
У справедливості святої,
Задовольняв завжди всі примхи свої
Мечем, що Русь його кувала,
Бо дикість ним в природі керувала.
І зараз погань ця вдихала
Лісів Поліських аромат.
І от, з обох боків дороги
Раптово вдарили загони
По переляканих військах,
І в їх руках
Були мечі, сокири, вила,
В очах світилася та сила,
Яка непереможною була:
Вона вела
До незалежності народу,
Його свободу,
Людського щастя і добра.
З коней стягали русаків
І тут карали хто чим вмів.
Змішалися в великий гурт
Іржасті коні, люди,
Валялися усюди
Скривавлені, скалічені тіла
І кров гаряча червоніла і текла,
Вся ця кипінь гуділа
У стогонах і зойку мук,
І сотні безпощадних рук
Карали русаків.
А Мал весь час хотів
Заглибитись у гущу бою,
Незмінно він тримав перед собою
Велику довбню, вкутую залізом,
І нею махом трощив міцно
Тіла ворожих зграй.
Він рвучко кинувся у край,
Де русаки всі збилися у коло,
Спасати князя свого.
Гануся невідступною була:
На протязі усього бою,
Трималася у Мала за спиною
І стежила за всім,
Що Мал не міг помітити,
Тримаючи напоготові зброю свою,
Враз, миттю, тут вона стрілою
Ворожий замах припиняла.
Гануся рвалася за Малом, поспішала,
До того місця, де стояла
У колі зграя русаків,
І в нім обступлений сидів
На сивому коні
У князівськім вбранні
Кривавий кат її народу.
Мал довбнею вперіщив русака
Й на землю повалив.
Повсталі кинулись у цей розрив
І проламали коло,
І в місце те слабке прориву того
Влетів потужний Мал,
Гануся з заду нього.
На Мала ринулося кілька русаків,
Він довбнею вже двох угрів
І наступав на інших.
В цю мить князь Ігор розвернувся,
На Мала списом замахнувся…
Гануся пильно стежила за рухом цим,
Не встигши добре замахнутись ним,
Щоб вдарити у Мала,
Стріла Ганусі вже догнала
Цей замах чорної руки,
І князь упавши навзнаки,
Повис у непритомності з коня,
А для Ганусі це була лишень
Відкрита вже мішень,
Котра нічим не закривалась.
Вона до цілі наближалась
І в груди Ігоря летіла друга вже стріла,
А потім кілька ще,
І ще одна
Прошила князю шию,
І мертвий, як кусок лайна
Звалився в ноги власного коня.
Повсталі знищили усе до тла.
На місці тому довго ще була
Дорога вкрита кров'ю і тілами.
Все літо Мал віддав
Турботам всіх людей.
В жнива хліби збирав,
Не досипав ночей,
Рішаючи народні справи.
Коли ж зимою вже сніги упали,
До захисту нового готуватися він став,
Бо дуже добре знав:
Княгиня Ольга військо починає вже збирати,
Щоб українців помстою скарати,
І в них забрати
Волю і добро,
Яке ще не було
Грабоване покійним чоловіком,
Тим князем, Ігорем "великим",
Що Злодієм загинув
І так покинув
Її ще зовсім молодою.
А ставши вже вдовою,
Вона всю владу взяла в руки
І готувала муки
Цьому народу не дарма,
— Бо виліз він з її ярма.
Мал розумів, що сил таких нема,
Єдиним опором він волі не здобуде,
Що воля українського Полісся
Можлива буде
У волі всього українського народу,
Який згуртовано здобуде перемогу
І втримає її тоді,
Коли буде він мати змогу
В єдину міць з'єднати весь народ
І поведе, як вів і Дір,
І молодий Аскольд,
В державності єдиній.
В кінці зими,
Коли ще лютувала заметіль
Й морозом корчило ще вуха
Мал одягнув кожуха,
У сани сів, в дорогу,
Ламаючи ту відстань-перешкоду,
Він виїжджав з великою метою:
Кубань, Хазарію
Разом з Поділлям повести за собою,
На Київ, під прапор України.
На півдні й сході вже кипіли
Великі села і міста,
Бо визрівала та мета
Могутнього народу
Про волю й перемогу.
Долини посміхалися горбами,
Подільські села з критими хатами
Із жита рівними сніпками
Занесені були глибокими снігами.
Колись малим,
Ще босими ногами,
Ходив тут по Поділлю,
Коли з батьками раз приїхав на весілля.
Тоді були липневі теплі дні,
А зараз лиш сніги одні
І холод наскрізь студить душу.
Вже сутеніло на дворі,
Але пропасниця,
Ще з ранку не дає спокою
Мал заспокоював свідомість свою,
Що з часом це пройде,
Якось воно мине,
Бо їхати він мусить
— Життя рішає не своє,
А цілого народу.
Але коли темніше стало
І вечір землю покривав,
Мал відчував,
Як ним пропасниця тіпоче,
Гарячка ніби хоче
Всі груди спопелити,
І голова гуде,
І хочеться все пити.
В долині показалося село,
Занесене снігами
І лиш дрібненькими вогнями
Воно здалека бовваніло.
Малесеньке воно було,
Яке складалося з кількох десятків хат.
"Нап'юся тут цілющого я зілля,
Тоді ніяка впадь
До мене не пристане,
І що він скоро встане"
— Подумав собі Мал,
Який тоді не знав,
Що він вже мав
Запалення важке легень.