Гарячі коні згодом зупинили,
З грудей Остапу вийняли стрілу,
Смертельну рану жаром обробили,
Сорочкою повили і укрили
Кожухами вже непритомне тіло,
Яке холодним було і не гріло
Його скалічених грудей.
Вже другу ніч не закривав очей
Остапа батько Мал.
Оксана, мати, горем вбита
Поклала біля голови маленьку в'язку жита,
Щоб сили йому повернути.
Але Остап в свідомість не приходив,
Він марити почав,
Не зв'язно все казав,
То матір кликав, а то батька,
А то просив, щоб баба Дарка
Його на ноги звела
І повела
Шукати у гаю Ганусю.
Тоді вже мати підвела
Дитину кволу і розбиту,
Від крові добре ще не вмиту
І посадила край стола.
Гануся довго не сиділа,
А до Остапа підійшла
І стала на коліна,
В лиці вона вся побіліла,
Поклала руку на чоло,
Погладила волосся
І їй здалося...
— Вона холодного його ласкала,
В дівочім розпачі тулилась, цілувала
Не відриваючись, упала
Вже непритомною з Остапових грудей.
З її очей
Стікали сльози, як росинки,
Що не живили дві перлинки,
Які відірвані вже майже були від життя.
Весна прийшла раптово
І ліс пташками задзвенів,
І цей пташиний спів
Пробуджував у ріст травичку.
Вода, прорвавши з льоду перемичку,
У повідку кипіла,
А на галявині уже синіла
Фіалка в ніжних пелюстках
І на ланах
Життя вже било джерелом,
І жайворон своїм крилом
Мережив піднебесну голубінь,
Немов би ніс у височінь
На кінчику крила життя бажання,
Що лиш народжує кохання.
В цей день в обідню пору
На перекір життю
На цвинтарі прощалися з Остапом,
І мати з татом
Не бачили весни,
— Вони були
Спустошені душею,
Бо кат ходив землею,
Яка давала їм життя.
Їх почуття
Забрала домовина,
Що виросла для сина
На їх святій землі.
В ці дні
Гануся непритомною лежала,
У неї сили всі забрала
Смертельна туга за Остапом,
Своє життя вона сприймала з жахом,
Воно її дароване ціною
Занадто дорогою,
— Остап немов забрав з собою,
Її життя також!
В думках вона себе карала,
Бо болі більшої не знала:
"О, краще б він лишився жити,
Ніж мав її спасти,
Щоб через все життя нести
У серці його смерть!"
Пройшло три роки
Як Остап в могилі спочивав
І час настав
Історії робити інший лік,
— Ішов вже дев'ятсот і сорок п'ятий рік.
Весна його була вродлива,
Уся уквітчана могила,
Остапа юність де спочила,
Травою ранньої пори.
В цей день прийшла сюди
Гануся його мила,
Вона завжди сюди ходила,
— Порадником була її могила,
У цілі тій, яку в душі носила,
Лише для неї жила
З метою помсти й боротьби,
Щоб не приходили сюди
Ніколи вже дівчата,
Не плакали на жертву ката,
Що милого забрав
І в домовину поховав
Щасливе їх кохання.
Спустивши голову на груди,
Тримаючись рукою за хреста,
Її тремтіли губи,
Але з очей не падала сльоза,
— Вона свинцем пекла
Й текла у серця рани,
Тому ця біль нестерпною була.
Зціпивши зуби, мовила слова:
"Остапе! Я тобі клянуся,
Що жити буду я за двох
І нас обох
Ніхто вже не розлучить.
Хай туга душу мучить,
Що я не бачу твої ночі,
Але усі літа дівочі
Віддам я пам'яті твоїй.
Бо кат забрав у нас кохання
І проміняв на грабування
Багатства нашого народу.
Він хоче мати згоду
Покори вічного ярма,
Але в дівочу руку я візьму меча,
На ніжність серця помсту поміняю,
Бо я вже знаю,
— Кохання наше крапля в морі,
Народу нашого неволі
Породжує це джерело,
Що горе всім несло.
Клянусь! Меча я твого пронесу,
Поки не здійсню ту мету,
Щоб наш народ здобув священну волю,
Коли здобуде він щасливу долю,
Тоді до тебе я прийду
І на могилу покладу
Вінок святої волі,
А з нашої скаліченої долі
Всі сльози в серце заберу
І з ними я прийду, коли помру
У домовину вже до тебе,
Де будемо ми спати вічним сном,
І нам обом
У пісні пам'ять понесуть
Майбутні наші покоління."
У ці години з півдня
Світило сонце над землею
Її великого народу,
І щоб здобути перемогу,
І відсіч дати супостату,
Який гадюкою заліз у хату,
І звив гніздо у серці України,
— Мал поспіхом великим
Збирав древлян
І всіх киян,
Які втекли до нього на Полісся.
А Ігор, князь російський так вознісся,
Що вкрадену Олегом владу перейняв,
У Києві стояв і вимагав
Покори України.
У травні він усі зібрав
Загони диких русаків,
І наказав
Рушати на Полісся,
Де Іскоростень стояв,
Який йому вже не корився.
Він сам очолив ті загони,
Бо прагнув крові і покори,
Щоб брати знов побори
У непоступливих древлян.
П'ятдесяти трьохрічний Мал
Підняв народ до боротьби,
Щоб раз і назавжди
Скарати смертю Ігоря злодюгу.
Він вже зібрав багато люду
Та зброї ще достатньої не мали,
Але всі знали,
Що Ігор вже сюди прийде
Десь у кінці травневих днів.
І Мал повів
Повсталий свій народ
Дорогою, що в Іскоростень вела.
І саме там, де як найбільш була
Усипана лісами,
Вони запланували
Зустріти Ігоря війська.
У Мала виникла така мета:
Дорога та
Буде обступлена у два загони,
Один зайде із півдня від дороги,
А другий вже розміститься на північ в лісі,
Щоб вести бій на самому узліссі.
Загони мають зв'язкових,
Які шнурком стоять
На кроків тисяч п'ять
Понад дорогою, що з Києва веде
І кожного із них розміщення таке
Десь сотня кроків розділяє,
Сусід сусіда свистом сповіщає
І тут назад вертає,
На місце те, де він відповідає
За весь ланцюг.
Військову хитрість цю
Живого і надійного зв'язку
Сам Мал придумав.
І от вже він стояв
З північною частиною на місці
В глибокому вже лісі.
Для особистого зв'язку
Він взяв свою невістку,
Яка кипіла боротьбою,
І завжди несла із собою
Свій лук і стріли;
Дівочі милі очі Мала гріли,
Тоді й не так боліли
Ті рани в серці за Остапа.
Із ніжністю вже тата
Мал поправляв Ганусину косу,
А то рукою пестив їй сумну
Голівку, спущену в журбі.