— Гаразд, скажу.
— Ну, прощай!
— Прощай.
Густі сутінки залягли над Княжих-Веном, коли я наблизився до огорожі свого саду. Над замком замалювався тонкий серп місяця, загорілися зірки. Я хотів уже піднятися на паркан, як хтось схопив мене за руку.
— Вася, друг, — заговорив схвильованим шепотом мій біг товариш. Як же це ти? .. Голубчик! ..
— А ось, як бачиш ... А ви всі мене кинули! .. Він опустив очі, але цікавість узяла верх над почуттям сорому, і він запитав знову:
— Що ж там було?
— Що, — відповів я тоном, що не припускав сумніву, — зрозуміло, чорти ... А ви — труси.
І, відмахнувшись від сконфуженого товариша, я поліз на паркан.
Через чверть години я спав уже глибоким сном, і уві сні мені бачилися дійсні чорти, весело вискакували з чорного люка. Валек ганяв їх вербовим прутиком, а Маруся, весело блискаючи очима, сміялася і плескала в долоні.
V. Знайомство триває
З цього часу я весь був поглинений моїм новим знайомством. Увечері, лягаючи в ліжко, і вранці, встаючи, я тільки й думав про майбутній візит на гору. Вулицями міста я хитався тепер з винятковою метою — вивідати, тут чи знаходиться вся компанія, яку Януш характеризував словами "погане суспільство"; і якщо Лаврівський валявся в калюжі, якщо Туркевич і Тибурцій розмовляли перед своїми слухачами, а темні особи нишпорили по базару, я негайно ж бігом відправлявся через болото, на гору, до каплиці, попередньо наповнивши кишені яблуками, які я міг рвати в саду без заборони , і ласощами, які я зберігав завжди для своїх нових друзів.
Валек, взагалі дуже солідний і вселяє мені повагу своїми манерами дорослої людини, брав ці приношення просто і здебільшого відкладав куди-небудь, приберігаючи для сестри, але Маруся щоразу сплескувала рученятами, і очі її спалахували вогником захвату; бліде обличчя дівчинки спалахувало рум'янцем, вона сміялася, і цей сміх нашої маленької приятельки віддавався в наших серцях, винагороджуючи за цукерки, які ми жертвували на її користь.
Це було бліде, крихітне створення, що нагадувало квітку, що виросла без променів сонця. Незважаючи на свої чотири роки, вона ходила ще погано, невпевнено ступаючи кривими ніжками і хитаючись, як билина; руки її були тонкі і прозорі; головка погойдувалася на тонкій шиї, як голівка польового дзвіночка; очі дивилися часом так не по-дитячому сумно, і посмішка так нагадувала мені мою матір в останні дні, коли вона, бувало, сиділа проти відкритого вікна і вітер ворушив її біляве волосся, що мені ставало самому сумно, і сльози підступали до очей.
Я мимоволі порівнював її з моєю сестрою; вони були в одному віці, але моя Соня була кругла, як пампушка, і пружна, як м'ячик. Вона так жваво бігала, коли, бувало, розіграється, так дзвінко сміялася, на ній завжди були такі красиві сукні, і в темні коси їй кожен день покоївка вплітала червону стрічку.
А моя маленька приятелька майже ніколи не бігала і сміялася дуже рідко; коли ж сміялася, то сміх її звучав, як самий маленький срібний дзвіночок, якого на десять кроків вже не чути. Плаття її було брудно і старо, в косі не було стрічок, але волосся у неї були набагато більше і розкішніше, ніж у Соні, і Валек, на мій подив, дуже майстерно вмів заплітати їх, що і виконував щоранку.
Я був великий шибеник. "У цього малого, — говорили про мене старші, — руки і ноги налиті ртуттю", чому я і сам вірив, хоч не уявляв собі ясно, хто і яким чином зробив з мене цю операцію. У перші ж дні я вніс свій пожвавлення і в суспільство моїх нових знайомих. Чи відлуння старої "каплиці" [10] повторювало коли-небудь такі гучні крики, як в цей час, коли я намагався розворушити і заманити в свої ігри Валека і Марусю. Однак це вдавалося погано. Валек серйозно дивився на мене і на дівчинку, і раз, коли я змусив її бігати зі мною наввипередки, він сказав:
— Ні, вона зараз заплаче.
Дійсно, коли я розтормошив її і змусив тікати, Маруся, почувши мої кроки за собою, раптом повернулася до мене, піднявши рученята над головою, точно для захисту, подивилася на мене безпорадним поглядом зачинити пташки і голосно заплакала. Я зовсім розгубився.
— Ось, бачиш, — сказав Валек, — вона не любить грати.
Він посадив її на траву, нарвав квітів і кинув їй; вона перестала плакати і тихо перебирала рослини, щось говорила, звертаючись до золотистим жовтець, і підносила до губ сині дзвіночки. Я теж принишк і ліг поруч з Валека близько дівчинки.
— Чому вона така? — запитав я, нарешті, вказуючи очима на Марусю.
— Невесела? — перепитав Валек і потім сказав тоном абсолютно переконаного людини: — А це, бач, від сірого каменю.
— Да-а, — повторила дівчинка, точно слабке відлуння, — це від сірого каменю.
— Від якого сірого каменю? — перепитав я, не розуміючи.
— Сірий камінь висмоктав з неї життя, — пояснив Валек, як і раніше дивлячись на небо. — Так говорить Тибурцій ... Тибурцій добре знає.
— Да-а, — знову повторила тихим відлуння дівчинка, — Тибурцій все знає.
Я нічого не розумів в цих загадкових словах, які Валек повторював за Тибурцій, однак аргумент, що Тибурцій все знає, справив і на мене свою дію. Я підвівся на лікті і глянув на Марусю. Вона сиділа в тому ж положенні, в якому посадив її Валек, і все так же перебирала квіти; руху її тонких рук були повільні; очі виділялися глибокою синявою на блідому обличчі; довгі вії були опущені. При погляді на цю крихітну сумну фігурку мені стало ясно, що в словах Тибурція, — хоча я і не розумів їх значення, — полягає гірка правда. Безсумнівно, хтось висмоктує життя з цією дивною дівчинки, яка плаче тоді, коли інші на її місці сміються. Але як же може зробити це сірий камінь?
Це було для мене загадкою, страшніше всіх примар старого замку. Як ні жахливі були турки, томившиеся під землею, як ні грізний старий граф, втихомирювати їх в бурхливі ночі, але всі вони відгукувалися старою казкою. А тут щось невідомо страшне було в наявності. Щось безформне, невблаганне, тверде і жорстоке, як камінь, схилялося над маленькою голівкою, висмоктуючи з неї рум'янець, блиск очей і жвавість рухів. "Мабуть, це буває ночами", — думав я, і почуття щемливого до болю жалю стискало мені серце.