З дитячих спогадів мого приятеля
I. Руїни
Моя мати померла, коли мені було шість років. Батько, весь віддавшись своєму горю, як ніби зовсім забув про моє існування. Часом він пестив мою маленьку сестру і по-своєму дбав про неї, тому що в ній були риси матері. Я ж ріс, як дике деревце в полі, — ніхто не оточував мене особливою дбайливістю, але ніхто і не засмучував моєї волі.
Містечко, де ми жили, називалося Княже-Віно, або, простіше, Княж-містечко. Воно належало одному зубожілому, але гордому польському роду і представляло все типові риси будь-якого з дрібних міст Південно-західного краю, де, серед тихо струмує життя важкої праці і дрібно-метушливого єврейського ґешефту, доживають свої сумні дні жалюгідні останки гордого панського величі.
Якщо ви під'їжджаєте до містечка зі сходу, вам перш за все впадає в очі тюрма, краще архітектурна прикраса міста. Самий місто розкинулося внизу над сонними, заплесневшімі ставками, і до нього доводиться спускатися пологим шосе, загороджений традиційних "заставою". Сонний інвалід, поруділа на сонці фігура, уособлення безтурботної дрімоти, ліниво піднімає шлагбаум, і — ви в місті, хоча, можливо, не помічаєте цього відразу. Сірі паркани, пустирі з купами всякого мотлоху потроху перемежовуються з підсліпуватими, що пішли в землю хатками. Далі широка площа зяє в різних місцях темними воротами єврейських "заїжджих будинків", казенні установи наводять смуток своїми білими стінами і казармено-рівними лініями. Дерев'яний міст, перекинутий через вузьку річку, крекче, здригаючись під колесами, і хитається, точно старий дід. За мостом потягнулася єврейська вулиця з магазинами, лавками, крамничками, столами євреїв-міняв, що сидять під парасольками на тротуарах, і з навісами калачніц. Сморід, бруд, купи хлопців, що плазують у вуличному пилу. Але ось ще хвилина і — ви вже за містом. Тихо шепочуться берези над могилами кладовища, та вітер хвилює хліба на нивах і дзвенить сумовитий, бесконечною піснею в дротах придорожнього телеграфу.
Річка, через яку перекинуто згаданий міст, витікала зі ставка і впадала в інший. Таким чином, з півночі і півдня містечко захищався широкими водяними гладями і топямі. Ставки з кожним роком міліли, заростали зеленню, і високі густі очерети хвилювались, як море, на величезних болотах. Посередині одного з ставків знаходиться острів. На острові — старий, напівзруйнований замок.
Я пам'ятаю, з яким страхом я дивився завжди на це велике старе будівля. Про нього ходили перекази і розповіді один іншого страшніше. Говорили, що острів насипаний штучно, руками полонених турків. "На кістках людських стоїть старе замчище", — передавали старожили, і моє дитяче перелякане уява малювала під землею тисячі турецьких скелетів, що підтримують кістлявими руками острів з його високими пірамідальними тополями і старим замком. Від цього, зрозуміло, замок здавався ще страшніше, і навіть в ясні дні, коли, бувало, підбадьорені світлом і гучними голосами птахів, ми підходили до нього ближче, він нерідко наводив на нас напади панічного страху, — так страшно дивилися чорні западини давно вибитих вікон; в порожніх залах ходив таємничий шерех: камінчики і штукатурка, відриваючись, падали вниз, будя гучна луна, і ми бігли без оглядки, а за нами довго ще стояли стукіт, і тупіт, і гелготання.
А в бурхливі осінні ночі, коли гіганти-тополі гойдалися і гули від налітав з-за ставків вітру, жах розливався від старого замку і панував над усім містом. "Ой-вей-світ!" [1] — лякливо вимовляли євреї; богобоязливі старі міщанки хрестилися, і навіть наш найближчий сусід, коваль, який заперечував саме існування бісівської сили, виходячи в ці години на свій дворик, творив хресне знамення і шепотів про себе молитву за упокій померлих.
Старий, сивобородий Януш, через брак квартири поселився в одному з підвалів замку, розповідав нам не раз, що в такі ночі він виразно чув, як з-під землі мчали крики. Турки починали возитися під островом, стукали кістками і голосно докоряли панів в жорстокості. Тоді в залах старого замку і навколо нього на острові брякает зброю, і пани гучними криками скликали гайдуків. Януш чув абсолютно ясно, під рев і завивання бурі, тупіт коней, брязкіт шабель, слова команди. Одного разу він чув навіть, як покійний прадід нинішніх графів, прославлений на віки вічні своїми кривавими подвигами, виїхав, стукаючи копитами свого аргамака, на середину острова і несамовито лаявся: "Мовчіть там, лайдакі, [2] пся Вяра!"
Нащадки цього графа давно вже залишили житло пращурів. Велика частина дукатів і всяких скарбів, від яких перш ломилися скрині графів, перейшла за міст, в єврейські халупи, і останні представники славного роду збудували собі прозовий білий будинок на горі, подалі від міста. Там протікало їх нудне, але все ж урочисте існування в презирливо-величному усамітненні.
Зрідка тільки старий граф, така ж похмура руїна, як і замок на острові, з'являвся в місті на своїй старій англійській шкапі. Поруч з ним, в чорній амазонці, велична і суха, проїжджала по міських вулицях його дочка, а ззаду шанобливо слідував шталмейстер. Величної графині судилося назавжди залишитися дівою. Рівні їй за походженням женихи, в гонитві за грошима купецьких дочок за кордоном, малодушно розсіялися по світу, залишивши родові замки або продавши їх на злам євреям, а в містечку, розстеляють біля підніжжя її палацу, не було юнаки, який би наважився підняти очі на красуню-графиню. Побачивши цих трьох вершників, ми, малі хлопці, як зграя птахів, знімалися з м'якою вуличного пилу і, швидко розсіявши по дворах, злякано-цікавими очима стежили за похмурими власниками страшного замку.
У західній стороні, на горі, серед зотлілих хрестів і провалилися могил, стояла давно покинута уніатська каплиця. Це була рідна дочка розстеляють в долині власне обивательського міста. Колись в ній збиралися, по дзвону дзвони, городяни в чистих, хоча і не розкішних кунтушах, з палицями в руках, замість шабель, якими гриміла дрібна шляхта, теж що була на поклик дзвінкого уніатського дзвони з навколишніх сіл і хуторів.