— Авжеж.
Він відчинив шафу і показав, де лежить білизна. — Ти зумієш дати собі з цим раду?
— Звичайно, — сказав я.
Він повернувся і, помітивши світлу пляму на голій стіні, закляк, немов громом вражений.
— Вони взяли Маннінгза*, — промовив він.
— Якого Маннінгза?
* Алфред Джеймс Маннінгз (1878-1959) — англійський художник, який спеціалізувався у малюванні коней, перегонів, краєвидів і сцен з полювання.
— Що ми придбали в Австралії. Я цю картину повісив там... усього тиждень тому. Я хотів показати її тобі. Це одна з причин, чому я попросив тебе приїхати.
— Шкода, — сказав я. — Ні, це не ті слова.
— Кінець, — сказав він безпорадно. — Все —пропало.
Розділ другий
У неділю вранці Фрост прибув знову — енергійний, зі спокійними спостережливими очима і стриманими манерами. Я відчинив парадні двері на умовлений дзвінок, і він пройшов за мною на кухню, де ми з Дональдом, здавалось, отаборилися надовго. Я мовчки показав на ослін, і Фрост сів, випроставши спину, щоб вона йому не затерпла.
— Маю для вас дві новини, — сказав він Дональдові офіційним тоном. — По-перше, незважаючи на те, що ми якнайретельніше оглянули цей будинок учора і позавчора ввечері, нам не вдалося знайти відбитків пальців.
— І нема ніякої надії? — запитав я.
— Ні, сер. Професійні грабіжники завжди зодягають рукавички.
Дональд терпляче чекав з виразом байдужості на посірілому обличчі, ніби те, про що говорив Фрост, зовсім його не обходило. Я подумав, що для Дональда ніщо вже не має значення.
— По-друге, — сказав Фрост, — наше розслідування у [17] цьому районі показало, що у п'ятницю після обід біля ваших парадних дверей був припаркований фургон. Дональд подивився на нього.
— Темного кольору і весь у пилюці, сер.
— О-о, — сказав Дональд непевно.
Фрост зітанув.
— Що ви знаєте про бронзову статуетку коня, сер? Здибленого коня?
— Вона у холі,. — машинально відповів Дональд і нахмурив брови. — Я хотів сказати: була там. її нема.
— Звідки ви про неї дізналися? — поцікавився я у Фроста і, ще не скінчивши залишання, здогадався, яка буде відповідь. — О ні. — мені перехопило горло. — Я подумав, може, ви знайшли EL. випала з фургона?
— Ні, сер. — Його обличчя залишалося! спокійним. — Ми знайшли її у вітальні біля місіс Стюарт.
Дональд такшк, чудово зрозумів, про що йдеться. Вія різко підвівся, підійшов до вікна і задивився на спорожнілий сад.
— Важка, — промовив він нарешті. — Сама її підставка...
— Так, сер.
— Це повинно було статися... швидко.
— Так, сер, — знову сказав Фрост, і це прозвучало скоріш як констатація факту, ніж потіха Дональдові.
— Бі... бідолашна Регіна. — Слова його були тихі, горе — безмежне. Він важко опустився на стілець і втупився очима у простір.
Фрост обережно перевів розмову на вітальню, яку поліція опечатала на кілька днів і попросив, щоб ніхто з нас туди не заходив.
Жоден з нас.
Крім того, вони закінчили обстеження будинку, і містер Стюарт може користуватися іншими кімнатами, якщо захоче, де відбитки пальців посипані сірувато-білим порошком на полірованих поверхнях.
Містер Стюарт і знаку не подав, що чує все це.
Чи підготував уже містер Стюарт список викрадених речей?
Я подав аркуш із переписаним столовим сріблом та картинами, що я зміг пригадати. Фрост звів брови і відкопилив губи.
— Нам потрібно буде більше, ніж це, сер.
— Спробуємо пригадати сьогодні ще щось, — пообіцяв я, — Там бракує ще багато вина.
— Вина? [18]
Я показав йому порожній льох, і він піднявся звідти замислений.
— Потрібно було немало часу, щоб винести все, —зауважив я.
— Вельми схоже на це, — зосереджено сказав він.
Свої думки він лишав при собі. Фрост порадив Дональдові підготувати коротку заяву і зачитати її перед спраглими новин репортерами, які ще чекали надворі, — нехай ті вже забираються і друкують почуте.
— Ні, — відказав Дон.
— Лише коротку заяву, — наполягав на своєму Фрост. — Ми можемо підготувати її зараз, якщо ви не проти.
Фрост написав її по суті сам, і я здогадався, що він зробив це не лише заради Дональда, а й для себе, бо хотів спекатися газетярів, від яких йому доводилося постійно відбиватися. Закінчивши писати, він прочитав заяву вголос. Вона звучала як поліційний звіт, пересипаний спеціальною термінологією, і була така далека від пережитого Довальдом,, що мій кузен зрештою погодився зачитати її перед репортерами.
— Але щоб не було фотографів, — стурбовано сказав він, і Фрост запевнив, що простежить за цим.
Вони заполонили хол, цей натовп із голодними очима шукачів сенсацій, ці зубри своєї всюдисущої професії, позбавлені емоцій сотнями подібних вторгнень у людські трагедії. Звичайно, їм шкода хлопця, у якого вбили дружину, але новини є новини, а газети продаються завдяки поганим новинам, і якщо репортери не постачатимуть своїм власникам потрібного товару, то втратять роботу на користь своїх більш заповзятливих конкурентів. Рада преси останнім часом заборонила подібні безцеремонні копирсання в біографії, але лазівка, що ще залишилася, завдавала чимало прикрощів потерпілим.
Дональд стояв на сходах. Ми з Фростом — під ними; Дон читав без жодного виразу, ніби ті слова стосувалися когось іншого.
"...Я повернувся додому приблизно о сімнадцятій нуль-нуль і помітив, що за час моєї відсутності зникла значна кількість цінних речей... Я негайно подзвонив у поліцію... Моя дружина, якої завжди п'ятницями не було вдома, несподівано повернулася... і, можна припустити, порушила плани злочинців".
Він зупинився. Розчаровані репортери старанно занотовували ходульні фрази. Один з них, явно обраний репортерами заздалегідь, почав ставити запитання із вкрадливими м'якими нотками у голосі. [19]
— Скажіть, будь ласка, які з цих зачинених дверей ведуть до тієї кімната, де вашу дружину?..
Дональд мимоволі ковзнув поглядом у бік вітальні. Всі повернули голови і вперли очі в білу безвиразну панель, щось записуючи.
— А чи не скажете ви, що саме було вкрадено?
— Срібло. Картини.
— Які картини?
Дональд похитав головою і став бліднути,
— Чи не могли б ви назвати їхню ціну?
— Я не знаю, — сказав Дон, помовчавши.
— Вони були застраховані?
— Так.
— Скільки спальних кімнат у вашому будинку?